Тернопільський священик про зустрічі з родинами загиблих в АТО: «Люди, як і раніше переживають біль, але по-іншому його висловлюють»

“Не можу поки адекватно оцінити все, що пережив, – пише о. Євген. – Просто неймовірна кількість вражень та переживань. У нашому звичайному світському житті немає нічого подібного, з чим можна було б зрівняти час, проведений в колі цих чудових людей. Після попередньої зустрічі під враженнями я ходив ще цілий тиждень, а може й більше. Цього разу, наскільки я можу про це судити вже зараз, мої відчуття трохи відрізняються. Тоді в усіх були різкі скачки емоцій, а вже перші слова людей з кола змушували присутніх ридати – всім було дуже боляче. Цього разу, напевне, не без впливу попереднього досвіду, а зрештою, – минув ще час, переживання людьми свого болю мало іншу характеристику.

На мій погляд, може я й помиляюся, в ці дні воно не було вже не настільки істеричним і болючим. А характеризувалося вже не вертикаллю, а горизонталлю. Люди, як і раніше переживали біль. Лише тепер вони по-іншому мали потребу його висловлювати. Хоча були люди, яким було потрібно багато плакати, і це цілком нормально. Безперечно, не було таких, хто б узагалі не плакалав в той чи інший момент роботи. Швидше, я маю на увазі те, що емоційний градус дещо спав. І це надзвичайно добра новина. Оскільки, це свідчить про те, що черговий щабель було подолано, що відбувся перехід до нового психологічного стану страждаючих. Учасники виздоровлюють, зцілюються. І мені це видно дуже добре.

Мене там називали душпастирем. Внутрішньо я сопротивлявся цьому – це дуже відповідальне та високе слово. В наш час називати себе так може хіба якась дуже неадекватна істота або католик *смайлик*. Принаймні, виходячи з того, якими рисами повинен насправді володіти священик, який наважується на таку працю. Звісно, вести за собою віруючих може, та навіть повинен, всякий законно поставлений клірик. У цьому сенсі, він із дня своєї хіротонії стає душпастирем.

Тим не менше, я говорю про вузькоспеціалізовану пастирську роботу з людьми в кризових  і шокових ситуаціях. Коли треба говориш із парафіянами не просто, щоб нагнати трафік і щось сказати, а щоб реально допомогти їм. Тому, я швидше б погоджувався на роль «виконуючого обов’язки душпастиря». Хоча формально, я виконував абсолютно всі терапевтичні функції священнослужителя. Я проповідував, розмовляв, підбадьорював, давав поради, молився разом, сповідав і причащав. Зрештою, хотів би наголосити, що я просто був з ними весь той час. Треба сказати, що зустріч цього разу проходила реально в 20 хвилинах ходьби від мого дому. Я, навіть, один раз зміг перейтися та переодягнутися. Тим не менше, я відчував, що маю бути постійно з ними,  щоб навіть наші випадкові зустріч чи розмова були підтримкою кожному. Тому всі дні та ночі був з ним безперервно. І саме головне. Я дуже чітко відчував, що в ті хвилини маю бути саме там, саме з ними.І ще одне. Ми ніколи не можемо знати, як нас сприймають інші та яке враження можемо справляти на них, навіть незалежно від своєї волі. Звичайно, я намагався присвятити максимум уваги кожному з присутніх. Але дуже дивно було дізнатися, як у кінці зустрічі всі дякували всім, а мені дякували зовсім інші люди, ніж я на це в певному сенсі розраховував *смайлик*. Якщо хочете знати, похвала потрібна була не мені, а моєму сану та взагалі присутності священика в такому товаристві. Я дуже хочу, щоб люди в моменти біди відчували потребу в священнослужителях, йшли до них не за парастасом і панахидою, а за пастирським словом розради. Священик – це не служитель смерті, який обслуговує обряди покійників. Це провідник по життю. Це той, хто буде здатний вести за собою не за гроші, а по любові.

Я знову зловив себе на думці, що настільки емоційних і сповнених змістом днів, я не переживав за весь час свого священства. Уже слава Богу буде 18 років, але за цей час у мене було переважно богослужіння та требовиконання. Так, були сповіді, були розмови, поради та неодноразові спроби докричатися до когось. Але це все було дуже малою часткою з можливого. Принаймні, тепер я знаю, що таке бути справжнім «виконуючим обов’язки душпастиря».

Уявіть собі ситуацію. На похорони ми, зазвичай, не ходимо тому, що не знаємо, як маємо себе вести поруч із родичами покійних. Найважче не постояти біля домовини. Чи, тим більше, не пройтися десь у середині похоронної процесії. Найскладніше нам зустрітися поглядом з людьми, які щойно втратили близького родича. А тепер уявіть, що я був на сорока таких похоронів одночасно. Ну, не тільки я. Вся наша команда. Але психологи це трохи інше. Вони, з одного боку, намагаються почути біль «пацієнта», але з іншого – мають максимально абстрагуватися від його проблеми, щоб мати можливість більш тверезо оцінювати ситуацію. І якщо починати розмову про те, чим же насправді відрізняється православна психотерапія від світської, то найперше, що треба сказати, то це про саме таку різницю в методах.

Взагалі, я доволі цинічна людина. Навіть дізнавшись про смерть рідного батька я не плакав. Так, розумом переживав це як особисту трагедію, хоча ніколи його не бачив, хоча чекав на це вже будучи дорослим. Але надмірних емоцій тоді в мене, здається, не було жодних. Він мною ніколи не цікавився, тому я й  навчився жити без нього. Помер? Да, печалька. Але, він був мені батьком лише біологічно. Тому, на тому рівні, на якому він заслужив мою любов, я й зміг йому його ж любов віддзеркалити. А тут, я настільки перейнявся чужим, хоча й цілком реальним горем, що плакав разом із ними. Це, напевно, збоку виглядало дуже дивно. Але, чим більше я змушував себе не плакати, тим гірше в мене це виходило. Багато людей цінували ці сльози. Дякували за них. Вони бачили, що я не типовий священик. Зауважте, я не написав «кращий», а «не типовий». Вони приходили до мене обійматися і цілуватися, що я з великим задоволенням робив *смайлик*.

Я раніше думав взяти з собою ноутбук, щоб робити ці записи одразу, на місці. Але, передумав. Із одного боку, я не хотів витрачати унікальний час  – замість записів я краще буду просто прогулюватися коридорами, щоб хоч перекинутися зайвий раз  кількома словами з учасниками. Повірте, це дуже важливо для них і для мене. Із іншого, ця лава вражень та емоцій потребує якогось системного підходу та осмислення. Це все пережите треба переварити та пережити ще раз, тільки в уповільненій швидкості. А для цього потрібен час.

Враження з минулої зустрічі мене тримали довгий час. Зараз, я просто впевнений, буде все це багато сильнішим. По-перше, я працював безперервно три дні, а по друге, я був єдиним священиком на всю групу. Не знаю, як так сталося. Ще напередодні інші священики обіцяли мені обов’язково бути. Закінчилося тим, що був тільки я, а лише на другий день приїхав о.С., який привіз мені заготовлені Святі Дари до Причастя. Він побув трохи в малій групі, потім ще були деякі завдання психологів, потім ще служили панахиду за героями. Так, після обіду я вже посадив його на автобус і знову був сам до кінця.

Те, що я виявився єдиним священнослужителем на зустрічі, безумовно, сприймаю як особливий промисел Божий та Його милість до мене грішного. Від самої першої миті, коли вийшов за поріг хати, і до часу, коли я прощався з усіма в автобусі, я майже фізично відчував Божу присутність на своєму шляху. Я реально відчував, як Христос веде мене туди, куди потрібно. Якби ви тільки знали, як важко розмовляти з людьми, підбираючи слова, які б не тільки не могли б їх ранити, але й навпаки – зцілювали! У ті моменти, я дуже чітко відчував, що мені допомагає Христос, а я тільки знаряддя в Його руках. Там були такі слова, що іноді здавалося, як я сам себе слухав, чекаючи на те, чим я завершу речення.

Люди мені потім казали, що почули відповіді на свої питання в моїх словах. Звісно, таке в проповідників трапляється доволі часто, особливо якщо говорити дуже багато. Тим не менше, в мене особисто ніяких власних здібностей до такого немає. Тільки якщо Господь благословляє, тоді є. Ніяка це не прелєсть. Ви знаєте, як я ставлюся до всіх оцих явлень, видінь і обявлень «божих». Це все не від мене. Я просто поштар, який доносить адресату те, що йому належить. Від мене прелєсть хіба в тому, що я захотів це записати. Але й то, в першу чергу для самого себе. Для подальшого аналізу”, – кінець цитати.