У карнавалі революції. Тернопіль від “перебудови” до Незалежності України

За парадним фасадом радянського Тернополя крилося чимало проблем, які далися взнаки місту вже наприкінці доби СРСР. Наприкінці 1980-х Тернопільщина стала одним із центрів українського відродження в період “перебудови”.

Із дозволу автора публікуємо фрагмент його книги “Тернопіль: місто, люди, історія (від давнини до 1991 року)”, у якому йдеться про життя “файного міста” в кінці 1980-х років.

Криза радянської системи і початок “перебудови”

Наприкінці існування Радянського Союзу, в самий розквіт “застою” кінця 1970-х — початку 1980-х, побутове життя тернополян було не з легких. Пересічні громадяни о 5-й ранку займали чергу за маслом. Одяг, взуття, меблі, побутову техніку потрібно було “діставати”.

У другій половині 1980-х ознакою кризи став дефіцит основних побутових товарів і продуктів харчування. Спробою виходу із економічних негараздів став дозвіл торгувати туристам із Польщі.

У Тернополі з’явився “польський базар”, де продавали закордонний одяг, косметику, побутову техніку. Польських туристів популярно називали “янеками”.

Ознакою часу стала активізація організованої злочинності. Під час “перебудови” ці процеси лише загострилися, набули масового поширення серед молоді у вигляді хуліганства. Під кінець 1980-х Тернопіль охопила хвиля “розборів” молодіжних банд, які групувалися по мікрорайонах міста і навіть по окремих вулицях.

Наприкінці 1989 року одні такі “розбори” в Тернополі були припинені втручанням спецпідрозділів міліції, що були стягнуті з інших областей. Однак хулігани з різних мікрорайонів міста об’єдналися і спрямували свою енергію на масові безлади. Зокрема, тоді було розгромлено опорний пункт міліції на вул. Енергетичній. Про ці події є згадки у романі Анатолія Дністрового “Пацики” (2005).

Проявами системної кризи радянського суспільства були економічна криза, яка супроводжувалась значним знеціненням грошової одиниці — радянського рубля, непопулярна війна в Афганістані, екологічні проблеми, технологічна катастрофа на Чорнобильській АЕС у 1986 році, масове підліткове вуличне хуліганство. Це були головні підсумки брежнєвського періоду радянської історії, який ще називали періодом “застою”.

Коли у 1985 році до влади прийшли реформатори на чолі з Михаїлом Горбачовим, їх перші кроки були присвячені боротьбі з т. зв. нетрудовими доходами та антиалкогольній кампанії, та невдовзі було проголошено політику “гласності”, нормалізації стосунків із країнами Заходу та дозволено підприємництво, у вигляді виробничих та торговельних кооперативів і т. зв. індивідуальної трудової діяльності.

“Неформальні” об’єднання доби “перебудови”

На хвилі “перебудови” активізувалося українське громадське життя. Несподівано для влади нові суспільні процеси підхопили так звані “неформали”. Використовуючи офіційне гасло “гласності”, тобто послаблення цензури, запровадження політики більшої відкритості владних установ, вони проявлялись у екологічній, правозахисній, фольклорній діяльності.

Серед перших неформальних організацій були екологічний клуб “Ноосфера” (Ігор Пушкар), товариство зі збереження історичної спадщини “Громада Поділля”, правозахисна Українська Гельсінська Спілка (УГС), клуб творчої інтелігенції “Тернове поле”, молодіжно-етнографічне (культурно-просвітницьке) товариство “Вертеп”, Товариство української мови, історично-просвітницьке товариство “Меморіал”, а також молодіжна Спілка незалежної української молоді (СНУМ) та Народний Рух України за перебудову.

Соціологічно-екологічне об’єднання “Ноосфера” діяло на ВО “Ватра” із 1986 року під керівництвом інженера Ігоря Пушкаря. Тернопільські неформальні природозахисники почали проводити експедиції на захист екології ріки Дністер та інших річок області.

Згодом, у 1988 році, ініціативу експедиції “Дністер”, зорганізовану тернополянами, перехопили “неформали” із львівського Товариства Лева. У 1988 році існував і клуб творчої інтелігенції “Тернове поле” (Ігор Ґерета).

“Перебудовну” тематику висвітлювала наприкінці 80-х років тернопільська молодіжна (комсомольська) газета “Ровесник”.

23 листопада 1988 року в актовій залі Тернопільського педагогічного інституту з ініціативи Тернопільської обласної організації Спілки письменників України, підтриманої викладачами тернопільських вищих навчальних закладів та обласної організації Спілки художників, відбулися установчі збори Товариства української мови.

Мабуть, саме ця подія започаткувала злам бар’єра страху та конформізму в соціумі тогочасного Тернополя.

На початку 1989 року, незважаючи на перепони комуністичної влади і КДБ, установчі збори провела Українська Гельсінська Спілка. До колишніх політв’язнів невдовзі приєдналися інші активісти, включно з молоддю. Вслід за УГС було утворене молодіжне етнографічне (культурно-просвітницьке) товариство “Вертеп”.

Організацію започаткували після різдвяного вертепу студенти-географи та філологи ТДПІ. Вони ж згодом були причетні до студентського страйкового руху, виникнення студентських організацій та відродження “Пласту”.

У березні 1989 року відбулися перші спроби організації мітингів, а також дві ключові події в суспільно-політичному житті Тернополя того часу. Це утворення першої в Україні обласної (“крайової”) організації Народного Руху України у ніч з 23 на 24 березня 1989 року. Першим головою НРУ в Тернополі став поет, перекладач і художник Михайло Левицький.

Цього ж місяця відбулися вибори народних депутатів СРСР, на яких у Тернополі професор-філолог, представник Товариства української мови Роман Гром’як переміг директорку Тернопільського бавовняно-паперового комбінату росіянку Світлану Гурар’є.

Пробудження свідомості тернополян ілюструють народні передвиборчі гасла того часу: “Якщо розум в тебе є — не голосуй за Гурар’є! Голосуй за земляка — за Романа Гром’яка!”.

Із другої спроби 28 квітня 1989 року відбулися установчі збори Тернопільської філії всесоюзного історико-просвітницького товариства “Меморіал” на чолі з Марією Куземко.

21 травня в районі Театральної площі вперше у місті з’явилися синьо-жовті прапорці (там пропонували встановити новий пам’ятник Т. Шевченку). Наприкінці вересня того ж року блакитно-жовтий прапор вивісив на будинку СПУ та Крайового Руху по теперішній вул. Сагайдачного, 10 Георгій Петрук-Попик.

Активізація і радикалізація антирадянських протестів

Під кінець літа 1989 року антирадянські настрої оволоділи широкими масами городян. Один із перших загальноміських мітингів, влаштований у 50-ту річницю пакту Молотова—Ріббентропа, зібрав від 30 до 100 тисяч учасників (за різними оцінками).

Маніфестація у вигляді походу обійшла все місто. Виголошення промов відбулося на Співочому полі. Біля будівель КДБ та обкому КПУ вигукували антирадянські гасла. Під час походу відбувалися сутички із підрозділами міліції, зокрема — на пішохідному мосту біля політехнічного інституту.

У жовтні в Тернополі було створено націоналістичну Спілку незалежної української молоді (СНУМ), а також на Театральній площі відбулася перша греко-католицька панахида (15 жовтня).

Однак наприкінці 1989 року виявилися проблеми у координації національно-демократичного руху, зокрема НРУ. Перед загрозою розколу 2−3 грудня 1989 року, на своїй другій конференції за участю голови НРУ Івана Драча, була реорганізована Тернопільська Крайова організація Руху.

Тепер її очолювали аж 5 співголів: Михайло Левицький, Георгій Петрук-Попик, Марія Куземко, Богдан Бойко і Левко Горохівський. Тоді ж головні рухівські активісти вступили у передвиборчу боротьбу за депутатські мандати Верховної Ради УРСР. Унаслідок цього Богдан Бойко, колишній викладач політекономії в педінституті, став одноосібним керівником Руху, усунувши інших двох співголів.

Упродовж 1989 року на підприємствах і в навчальних закладах міста масово створювалися осередки НРУ, чисельність яких сягнула 86.

Українська популярна культури і молодіжний рух

У грудні 1989 року неабиякий розголос в Тернополі мали дванадцять концертів лауреатів Першого фестивалю сучасної української музики “Червона Рута”. Тернополяни змогли почути й побачити живе виконання співаної поезії, поп- і рок-музики — Марійку Бурмаку, Едуарда Драча, Василя Жданкіна, гурти “Млин”, “Зимовий Сад”, “Кому Вниз”, “Брати Гадюкіни”, Андрія Миколайчука та інших.

На зламі 1989 і 1990 років у Тернополі оформився студентський рух. На початку 1990 року, в знак солідарності проти арештів студентів Києва на заклик Конфедерації незалежних студентських організацій, застрайкували студенти західнього регіону України.

У Тернополі страйк організувала місцева Українська студентська спілка (УСС). У вестибюлі центрального корпусу педагогічного інституту відбулися збори студентів, де після зачитання інформації про арешти було прийнято рішення надіслати телеграму від студентства до Верховної Ради УРСР. Ставилися вимоги негайно звільнити й виправдати заарештованих і притягнути до відповідальності винних у їх арешті.

Перші вільні вибори 1990 року

У березні 1990 року відбулися вибори до Верховної Ради України і до місцевих рад. Це були перші порівняно вільні від часів запровадження радянської влади вибори. В Тернополі національно-демократичні сили, в першу чергу кандидати від Руху, здобули переконливу перемогу.

Першим некомуністичним головою міськради став керівник осередку НРУ на ВО “Ватра” В’ячеслав Негода. 29 квітня 1990 року над Тернопільською міською радою було піднято блакитно-жовтий прапор — уперше в Україні.

Новообрана міська рада Тернополя прийняла рішення про впровадження в місті національної символіки. Було проведено декомунізацію міської топоніміки — перейменовано вулиці й площі міста, яким повернуто давні назви або надано нові. Міська рада провела демонтаж радянських символів.

8 серпня 1990 року, згідно з постановою міської ради, в Тернополі вперше серед обласних центрів України було демонтовано пам’ятник Владимиру Леніну на площі Свободи (тепер — майдан Волі). До кінця цього ж року демонтовано пам’ятники і погруддя Максиму Горькому, Карлу Марксу, Ярославу Галану, Володимиру Затонському.

Повсякдення тернополян в період пізньої “перебудови”

Все більшу частину часу тернополян займала не “мітингова демократія”, а виживання в умовах масштабної економічної кризи. Радянська валюта знецінювалася, виплату заробітної платні затримували, панував дефіцит на товари першої необхідності (цукор, туалетний папір, мило тощо). На них було введено спеціальні талони.

Підприємливі тернополяни організовували перші кооперативи — невеликі фірми різного профілю, що були піонерами вільного підприємництва. Популярними стали кооперативні відеосалони, в яких за 1 радянський рубль на відеомагнітофонах демонструвалися західні фільми: бойовики, жахи, еротика, комедії.

На дискотеці в парку Т. Г. Шевченка (острівець “Чайка”). Фото з комсомольського тижневика “Ровесник”.Одразу ж з’явилися й душителі кооператорів — рекетири, які займалися здирництвом в обмін на безпеку. У Тернополі було два угруповання-конкуренти, які надавали такі “послуги”: “Юмакс” і “Аракс”. Водночас оголилися й такі соціальні проблеми як проституція, наркоманія, жебрацтво, бездомність.

Значна частина дорослого населення молодого і середнього віку їздила в шоп-тури до Польщі, потім в Угорщину, Югославію, Румунію. Туди везли на продаж важко роздобуті ювелірні прикраси, білизну, господарські й побутові товари. Звідти привозили аудіо- і відеотехніку, “варені” джинси та інший фірмовий одяг, косметику, згодом — старі легкові автомобілі.

На підйомі була тернопільська футбольна команда “Нива”, яка збирала повні стадіони вболівальників. У школах “крутили” дискотеки — від європейського “диско” до “хеві-метал”. Популярними були літературно-історичні журнали та газети.

На хвилі “перебудови” в Тернополі з’явилися свої самвидавні газети (“Екологічний сполох”, “Дзвін”, “Посвіт”, “Тернове поле”, “Тернистий шлях”, “За віру і волю”), а також рухівські та інші антикомуністичні газети з інших міст, які друкували у прибалтійських республіках і підпільно доставляли, значки з національною символікою, блакитно-жовті прапори.

Володимир Окаринський

Історична Правда