У тернопільській квартирі живе «рідний» привид
Йдучи увечері 1 листопада на Микулинецький цвинтар, щоб засвітити поминальні свічки на могилах рідних, наш кореспондент навіть уявити собі не міг, про що там доведеться випадково дізнатися! Середніх років жінка підійшла попросити сірники чи запальничку, щоб запалити свічки, бо забула взяти з собою. Атмосфера кладовища, та ще й у такий день, сприяє спогадам про померлих, тож, слово за слово, розговорилися. Відтак вона розповіла неймовірну історію, якою просто не можемо не поділитися з слухачами. Журналіст відтворив її скорочено і по пам`яті, бо диктофону при собі не було, та й жінка відмовилася від запису розмови. «Я не знала, що ви журналіст, але якщо хочете кудись про це писати, то, Богом прошу, не називайте наше прізвище ( воно було висічене на пам`ятнику. – ред.)», – сказала вона на прощання. А ось її розповідь: – Покійний свекор у нас був і главою, і душею родини. І на всі руки майстер, і в усіх проблемах порадник, і дітей няньчив, і борщ умів не гірший як ми з свекрухою зварити. Та й взагалі дуже добрий був, веселий, розумний – таких людей мало є. Як помер, то я як за рідним батьком тужила. А свекруха на похоронах дуже плакала і кричала «Ой на кого ж ти нас лишаєш?! Ой не залишай же нас!» От він, видно, і не залишив…
Коли свекрусі на 9-й день його голос раптом причувся, то ми подумали, що то в неї з горя вже галюцинації слухові. Але потім і ми всі – я, чоловік, діти вже великі – почали час від часу і поодинці, і разом чути різні звуки, пов`язані з покійним. То крісло його улюблене раптом скрипне чи диван, на якому спав, хоч біля них в цей момент і близько нікого нема. То наче кашляне він на балконі, як завжди там покашлював, коли курив. То раптом струна на гітарі, що на ній він грати любив, сама по собі бренькне. Та багато різного буває! Щоб якийсь привид бачити, то ніхто з нас такого не бачив, а от чуємо часто. Спочатку якось моторошно було, особливо діти лякалися, то ми й хату висвячували, і служби Божі за упокій одразу в багатьох храмах замовляли, і екстрасенсів різних запрошували, та це нічого не дало. А потім він раптом приснився моєму чоловікові і уві сні сказав – «Ви мене, сину, не женіть, я ж тут лишився, щоб вас від всякого зла охороняти». Після того ми вже нічого не робили, та й звикли. А головне – зрозуміли, що нічого поганого дух покійного нам не зробить, що він справді наче нас охороняє. Бо от, бувало, тільки-но хтось з кимсь починає в хаті сваритися, як або склянка в серванті падає, або світло вибиває, або ще щось таке. А коли, наприклад, заходить до хати якась людина, яку свекор за життя вважав поганою, то в неї зразу чи голова розболиться, чи гарячий чай на коліна виллється. Ой, то багато чого є, але ми нікому про це не розповідаєм, бо коли раніше розповідали, то чи не вірили, чи підсміювалися, чи дехто й за дурних вважав,та й плітки різні непотрібні почали серед сусідів ходити. То ми вирішили, що краще хай це залишиться нашою маленькою сімейною таємницею. Тим більше, що сторонні люди в хаті ніколи нічого дивного для них не чують – тільки ми, рідні.
Оце розповіла вам, бо якось так на душу сьогодні лягло. А сама нині тут, біля свекрової могили, бо чоловік на заробітках зараз, свекруха в лікарні, а діти обоє не в Тернополі вчаться. То за всіх свічечки засвітила, дякую за сірники…».
Коментарі вимкнені.