Українці та євреї крізь призму політичної історії пов’язану з Тернопільщиною

Минули Різдвяні свята під час яких в оселі більшості галичан завітав з колядками «Вертеп». Звичайно, хочемо ми того чи ні, але у більшості «Вертепів» участь беруть такі персонажі як «Жид» і «Сура». Вертеп – це давня традиція, котру українці передавали з покоління в покоління. Навіть у часи комуністичного атеїзму явище «Вертепу» не було знищено, а у багатьох селах за право бути одним із персонажів театралізованої постанови змагалися навіть комсомольці. У цей час «Вертеп» підтримував дух українства, віру про колись незалежну і багату Українську державу. Так, нині, часи змінилися, але традиції залишилися і ми, якщо хочемо мати свою ідентичність повинні їх берегти. Ну погодьтеся, змінити назву персонажу «Вертепу» «жида» на «єврея» якось язик не повертається. Та й чи не отримали ми б нового скандалу…

Але…, але ми повинні нарешті чітко зрозуміти межу між народною творчістю і сьогоденням, особливо коли це може привести до певних етнічних образ. У 19 чи навіть початку 20 століття слово «жид» було вживане і причому євреї його сприймали без образ. Все змінилося ближче до середини 20 століття. В українській мові офіційно вже писали єврей і якщо останні вважають слово «жид» образливим, ми також повинні бути коректними. Особливо, коли «жид» чи «жидівка» вживає не тільки вуйко з вулиці, а депутат Верховної Ради України, причому не десь в кулуарах, а виносить його назагал.

Але давайте повернемося ближче до теми. За повідомленням ЗМІ Центр Симона Візенталя помістив «свободівців» Олега Тягнибока та Ігоря Мірошниченка на п’яте місце у топ-10 антисемітів та образників євреїв усього світу.

До речі, не буду вдаватися у характеристику постатті Симона Візенталя, лише зазначу, що він народився у Бучачі на Тернопільщині, також саме у нашому краї після перевиборів у 2009 році «свободівці» вперше в Україні прийшли в обласну раду.

Але не тільки ці події в українському та єврейському житті пов’язані з Тернопільщиною. Трішки повернемося в історію. Її важливою сторінкою стала – українсько-єврейська передвиборна коаліція на виборах 1907 р. до австрійського парламенту; результат цієї коаліції – обрання на Тернопільщині двох єврейських депутатів: від 60-го округу (Бучач–Підгайці–Монастирська–Вишнівчик) – львівського адвоката, доктора Генрика Ґабля, від 69-го округу (Чортків–Теребовля–Микулинці–Будзанів, нині Буданів) – професора Артура Малєра. Під час виборів 1907 р. в м. Бережани кандидував поляк Дулємба. В міських округах українці не мали великих надій вибрати свого кандидата. Та все ж таки, щоби порахувати українські голоси, висунуто кандидатом на посла доктора Володимира Старосольського, а євреї запропонували кандидатуру Давида Мальца. Дуже діяльним у виборчій кампанії був доктор Степан Баран. Він промовляв до євреїв у божниці на користь єврейського кандидата, проти вибору поляка Дулємби. Захоплені його промовою, євреї несли С. Барана, вигукуючи: “Нєх жиє доктор Баран! Нєх жиє Мальц!”. Як дослідив Тарас Андрусяк це був перший виступ на новітній політичній арені єврейських політичних діячів; згадані посли – перші євреї у вищому законодавчому органі Австро-Угорщини.

«Цікавим виявом українсько-жидівської консолідації вже під час діяльности парламенту була реакція українських та жидівських послів після того, як були проведені парламентські слухання про зловживання та грубі порушення закону, які допустила краєва влада під час проведення виборів у Східній Галичині. Коли парламент більшістю голосів ухвалив резолюцію, що порушення законів були незначними і не вплинули на результати голосування, всі українські посли та згадані вище жидівські посли встали і на знак протесту почали співати «Ще не вмерла Україна» та «Не пора, не пора».

Із проголошенням ЗУНР євреї поставилися до нової влади лояльно. У червні 1919 р. під час Чортківської офензиви з єврейської міліції на Тернопільщині постав “Жидівський пробойовий курінь” (1200 бійців). Жидівський (Єврейський) курінь був самостійним оперативним військовим підрозділом 1-го корпусу Української Галицької Армії. Командир – поручник Соломон Ляйнберґ. Окрім Тернопільщини згаданий курінь брав участь у військових діях і на Східній Україні. Тоді сотні євреїв загинули із зброєю в руках за незалежну Україну. Крім Жидівського куреня відомі непоодинокі випадки індивідуального вступу євреїв в УГА, зокрема, з Бучача та Монастириськ, а також як згадував доктор Антін Заплітний на Теребовлянщині, два євреї, старшини австрійської армії Штайніг і Зальцберг вступили до УГА і таких випадків було сотні.

1918–1920 були роками, коли відбувалася величезна кількість погромів, що й створило уявлення про антисемітську політику УНР, хоча погроми робили практично всюди і всі учасники тогочасної війни.

Як зазначив світлої пам’ятті Мартен Феллер, з яким я мав честь бути особисто знайомим, у статті «Єврейсько-українські взаємини в історичній ретроспективі» –  «…в тій частині України, де діяв Жидівський курінь, погромів не було».

Як постав Жидівський курінь згадував комендант Тернопільської військової округи доктор Никифор Гірняк, подаю із незначними правками: «Моє відношення до жидівського громадянства було згідно з декретом Державного Секретаріату ЗУНР про національні меншини. Жиди зразу виявили свою повну лояльність до нашої держави й активно нам помагали. Жидівська молодь збирала по полях набої для крісів, яких нам дуже бракувало, в домах молитви Жиди молилися за успіхи нашої армії під Львовом. Часто траплялися випадки грабунків. У тому часі явилася в мене делеґація жидівської громади в особах купця Норберта Петерзіля й колишнього поручника австрійської армії Ляймберга, з проханням дозволити Жидам організувати власну сотню міліції для обо­рони їхньої дільниці. Я з охотою прийняв цю ініціативу, бо наш апарат прилюдної безпеки був щойно в стадії організації. Я казав видати жидівській міліції кріси з набоями, старшин прийняв в стан Г. А. (Галицької Армії) і виплачував їм платні. Міліціонери отримували заплату, на яку складалося жидівське громадянство, а харчувалися вдома. Пізніше сформовано з тієї сотні міліції пробоєвий курінь у І. Корпусі Г. А. Він відзначався в боях на фронті, чимало стрільців цього куреня згинуло… Служив у тому курені також санітарний хорунжий Зоммерштайн (швидше за все, мова йде про уродженеця с. Глещава нині Теребовлянського району Еміля Зоммерштейна, який у 1945 р. був керівником Центрального комітету польських євреїв, завдяки його зусиллям десятки тисяч біженців-євреїв змогли залишити Радянський Союз і переїхати до Польщі – авт.), якого доля мені невідома. Поза тим курінем служили в нашій армії вістун Хуне Літвак, піз­ніше лікар в Озірній (нині с. Озерна Зборівського району), та д-р Тененбавм, який теж жив по війні в Озірній. У нього я бачив посвідку нашої команди про його службу в Г. А. В часі німецької окупації Галичини він просив нас, шоб захистити його в УПА. Ця охотно погодилася прийняти його до себе й ґарантувала йому, що по війні переведе його в безпечне місце за кордон. Двічі приїжджали по нього зв’язкові під УПА але оба рази д-р Тененбавм просив почекати кілька днів, поки він не наладнає своїх особистих справ. У міжчасі німці несподівано ув’язнили в Озірній усіх жидів, між ними й д-ра Тененбавма й по-варварськи всіх вистріляли. Вбитих зложили на вели­кий костир, поляли нафтою і спалили їх серед поля. Кілька тижнів тліли тіла тих нещасних жертв гітлерівського терору. З рук гестапо згинув також д-р Літвак…».

Я спеціально навів дану цитату, котра стосується появи Жидівського куреня, оскільки нарешті з’явилися націоналісти із закликом «Геть шовінізм, антисемітизм і українофобію!», зокрема Центральний провід ВО «Тризуб» ім. С. Бандери звернувся до українців з ініціативою по вшануванню пам’яті загиблих у боротьбі за самостійність України всіх бійців Жидівського пробойового куреня, шляхом проведення в усіх українських церквах заупокійних богослужінь по жидівських лицарях, які загинули зі зброєю в руках у боротьбі за Україну та встановленні у Тернополі пам’ятника, присвяченого бійцям цього підрозділу УГА.

Хочеться сподіватися на праведність даної справи, адже творець «Тризубу» Василь Іванишин був другом згаданого вже Мартена Феллера, а члени організації брали участь у Тернопільський нобелівських читаннях на які приїзджав останній.

Прикладів щодо співпраці українців і євреїв можна було би назвати сотні. Між бездержавними народами існувало мирне співжиття й на побутовому рівні, як нині сусіда з сусідом, діти разом гралися на вулицях, тобто з ранніх років формувалися товариські, нерідко дружні стосунки. Українці на свій страх і ризик переховували євреїв під час голокосту, за що отримали звання «Праведник народів світу», таких випадків були тисячі. Навіть мій дідусь ризикуючи життя переховував єврея, до речі звання «Праведник народів світу» не отримав, зрештою, навіщо, якщо він це робив за християнськими переконаннями і за велінням совісті.

Дивує інше, чому деякі євреї у нетолерантності  звинувачують українців та інколи ідеалізують Радянський Союз, і чому ще ніхто з них не порахував скільки пам’ятників жертвам голокосту було зруйновано у радянський період, до речі пам’ятний знак на місці розстрілів євреїв «зник» у цей період і в Тернополі. Нині, якщо євреї, прагнуть коректного ставлення, вони також мають ставитися так само і до українців і навпаки. Тоді зникнуть усі метаморфози і привиди історії, які нерідко створюють самі політики. Упродовж багатьох століть українська земля була прихистком і батьківщиною цього тоді ще бездержавного люду і євреї повинні це пам’ятати як і те, що українці також не мали власної держави.

Хоча за різними політичними протистояннями ми навіть не зауважили, що в нас змінилися покоління і нині багато нашої молоді налаштована вороже до своїх сусідів чи то росіян, чи поляків. Під час різних заходів, що проводять деякі організації чи навіть під час святкувань ми можемо почути «Москаляку на гіляку, а поляка на коляку! Хлопці будьмо!», чи когось там «на ножі». Хоча такі випадки поодинокі, але із цим ми повинні боротися, шляхом пропаґанди, проведення різних спільних заходів. Звичайно, ми повині також вчити любити свій народ, але поважти й інші. Лише таким чином Україна може стати за своєю суттю європейською.

Віктор Уніят, керівник Тернопільського представництва Інституту української політики.