Величні польські костели на Тернопіллі — нікому не потрібні і поступово руйнуються (ФОТО)

Повоєнна доля храмів теж однаковісінька – їх переважно використовували як склади. Добре, якщо зернові чи, навіть, овочеві. Гірше, якщо їх пристосовували для зберігання “хімії” – мінеральних добрив, пестицидів та гербіцидів.

З розпадом колгоспів всі ці костели взагалі стоять пусткою та поступово руйнуються.

Ситуація, коли наприкінці 1980-х – на початку 1990-х з відродженням УГКЦ в селі створювалося кілька громад східного обряду — швидше виняток, ніж правило. Подібний випадок, наприклад, бачимо в селі Буцнев, що біля Тернополя.

Основній частині громади, яка перейшла до УГКЦ, тут відійшов грандіозний храм на честь Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії зі знаменитою на Галичині чудотворною іконою Божої Матері Буцневської. Громада УПЦ-КП, натомість, отримала невеличкий, схожий на іграшку, костел Св. Адальберта і Різдва Пресвятої Діви Марії, зведений в 1887-1888 роках за проектом львівського архітектора Юліана Захаревича коштом інженера Теодора Серватовського — тогочасного дідича (власника) Буцнева. Сьогодні це православна церква на честь Святих апостолів Петра і Павла.

Досить цікаве застосування знайшли невеличкому, зведеному у міжвоєнний період, костелику у сусідньому з Буцневим селі Острів. Тут колишній храм перебудували на житло для місцевого панотця.

Ще раз наголосимо — подібне для віддалених сільських костелів є швидше винятком, ніж правилом.

Закинуті храми різняться розмірами, віком, історичною, художньою та культурною цінністю. Серед них трапляються як шедеври архітектури — так і безликі “стандартні” проекти. Тим не менше, всі вони цікаві й варті того, аби поквапитися на них подивитися, бо процес руйнації йде невпинно, і навряд чи щось зміниться не лише найближчим часом, але й взагалі.

У цьому огляді ми розглянемо деякі, на наш погляд, найцікавіші костели Східного Тернопілля.

Личківці, Гусятинський р-н

Костел Непорочного Зачаття Діви Марії звели у 1708 р. на території колишнього замку та з замкового каміння. В 1728 р. коштом Яна Ґлебоцького, тогочасного дідича Личківців, провели реконструкцію храму, про що сповіщає напис над входом. Є підозра, що згаданий пан був масоном, бо інакше чому б це фасад костелу прикрасила символіка “вільних мулярів”?

По війні в костелі зберігали добрива, а в прибудові — отрутохімікати. Там і досі не рекомендується перебувати понад 5 хвилин. Сморід ДДТ, яким просякнуте все навколо, одразу ж викликає страшенний головний біль.

Ще на початку 1990-х тут був дах зі шпилем сигнатури. Сьогодні обвалилося навіть склепіння. Незабаром балки, що впали в залу, вкрилися смарагдовим мохом, лишайниками, папороттю та кущами. Тут можна було б відчути себе як у якомусь загубленому у джунглях місті, якби не сморід дусту.

Майбутнє цього костелу невизначене, бо навіть про якусь консервацію об’єкта годі й мріяти.

Постолівка, Гусятинський р-н.

Село Постолівка лежить за кілька кілометрів від Личківців. Тут знаходиться досить симпатична неоготична цвинтарна капличка на честь апостолів Петра та Павла (кінець XIX ст). Її дах давно обвалився, а всередині, довкола заваленого шпиля сигнатурки, розрісся справжнісінький ліс. Зате вцілів декор фасаду з обелісками та фігурами апостолів і дуже красиві різьблені дерев’яні двері.

Цікаво, що традиційного смітника, характерного для закинутих споруд, тут немає. Очевидно, люди бояться Бога, однак сюди зносять різноманітні сакральні фігурки, якими селяни у поминальні дні оздоблюють могили (ну не викидати ж їх у смітник?). Пухкенькі янголики серед пустки закинутої каплички виглядають дуже зворушливо.

Капличка є пам’яткою місцевого значення, але подальша доля споруди жодного оптимізму не викликає.

Сидорів, Гусятинський р-н.

Костел Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії (1730 р.) зведено коштом кам’янецького каштеляна Марціна Калиновського. Це чи не єдиний у своєму роді християнський храм на планеті. Зводячи новий костел, шляхтич вирішив одночасно увічнити у камені славу Калиновських та забажав, аби храм повторював його родинний герб – “Калинову”.

Із забаганкою аристократа впорався відомий архітектор Ян де Вітте. Вівтарну частину храму він зробив подібною до вістря стріли, пресвітерію з трикутним ґротом у торці – до лука, а першому ярусу дзвіниць Ян де Вітт надав у плані форму зірок.

Костел має нетипову для Галичини історію. У повоєнні роки його хоч і закрили, але не повністю. Сумної долі складу він теж уникнув. Ба! Тут навіть 2-3 рази на рік проводили служби для місцевих стареньких. По тому, як всі вони померли, храм років з двадцять стояв пусткою з відкритими настіж дверима. Тоді ж було знищено та вкрадено чимало елементів оздоблення, та сплюндровано крипту з похованням Калиновських.

В Сидорові немає римо-католиків, але за долю “гербового” храму можна не турбуватися. Ним опікуються вірні РКЦ з Гусятина. Навіть потроху ремонт іде.

Сидорів варто відвідати не лише задля огляду дивовижного костелу, але й заради місцевого замку, який по праву вважається найромантичнішим замком Тернопілля.

Турильче, Борщівський р-н.

В більшості путівників та краєзнавчих публікацій місцевий костел помилково називають “Петропавлівським”. Очевидно, на це вплинули фігури апостолів Павла з мечем та Петра з ключем, що прикрашають його фасад.

Костел звели 1871 року в еклектичному стилі, що поєднував неоготику з елементами ренесансу. Будівництво храму повністю профінансував граф Ян Старженський. Він же присвятив його своєму небесному патрону Св. Яну Непомуцькому. Зображення цього Святого й досі прикрашає вівтар.

Храм належав парафії, яка, окрім мешканців самого Турильче, об’єднувала ще й сусідні села Вербівку, Пилипче, Слобідку та Трійцю. Напередодні Другої світової війни ця парафія налічувала півтисячі вірних.

Храм св. Яна Непомуцького є пам’яткою місцевого значення, але сподіватися, що держава хоч колись виділить гроші на його порятунок, не виходить.

Сороцьке, Теребовлянський р-н.

Окрасою Сороцького є неоготичний костел Матері Божої Неустанної Помочі. Він є найбільшим, найромантичнішим та найвеличнішим з усіх представлених в огляді храмів — недарма його фото представлено на самому початку.

Костел звели в 1902-1907 роках за проектом архітектора Міхала Ковальчука коштом графа Міхала Віктора Баворовського (1860-1933) та його дружини графині Марії Северини Дунін-Борковської (1862-1919). Східну стіну храму досі прикрашають об’єднанні спільною графською короною фамільні герби донаторів — “Пруст” (Баворовських) та “Лебідь” (Дунін-Борковських).

Костел закрили в 1944 р. Одразу після повернення “совітів”.

Сумна складська доля не оминула і цей Божий дім. Спочатку тут було зерносховище, потім – склад мінеральних добрив. Аби вантажівки могли заїздити всередину, господарники розібрали частину східної стіни та поставили там ворота. Десь у вісімдесятих спалахнув його дах. Пожежа, крім покрівлі, знищила приголомшливої краси вітражі роботи знаних французьких майстрів. Від них збереглися лише фрагменти.

Сьогодні храм поступово руйнується і будь-якої надії, що ситуація зміниться — немає. Єдине, що поки вдалося зробити — це очистити приміщення від сміття та непотребу.

Ілавче, Теребовлянський р-н.

Дорогою до Сороцького мандрівник обов’язково проїздить село Ілавче. Тут через дорогу величного храму на честь Івана Богослова (УГКЦ) притулилася безіменна капличка (1910 р.). Вона маленька та непоказна, але шарму їй додає гніздо лелек на фасаді. Капличка вся в тріщинах, аварійна і, вочевидь, доживає останні роки, хоча ще в середині дев’яностих її стан оцінювався як досить добрий.

Восени 2017 р. ця споруда ще стояла, але от чи пережила вона цю зиму – сказати складно.

Млинська, Теребовлянський р-н.

Місцевий костел один з найсимпатичніших в даному огляді, бо зводився не як парафіяльний, а як “палацовий”. Палац, що належав графській родині Лосів, до нашого часу не дожив. Зберігся лише грандіозний та дуже красивий парк. Тут можна побачити навіть надзвичайно рідкісні червонолистяні буки. “Червоних” буків такого віку та розміру в Україні менше десятка!

Храм звели коштом тодішніх власників Млинського Ельжбети Лось та її чоловіка Єжи Севера Дунін-Борковського в 1911-1912 роках. На жаль, невідомо, хто був його архітектором. Є інформація, що то був якийсь представник Львівської політехніки. Не вдалося з’ясувати й назви костелу.

З родзинок цього об’єкту варто відзначити фігурну оковку всіх дверей та частково збережені вітражі.

З усіх закинутих костелів, храм у Млинськах є найбільш збереженим, але подальша доля його теж “у мороці”.

Червоногород, Заліщицький р-н.

Червоногород славиться не лише знаменитим замком та водоспадом, але й найбільшою концентрацією закинутих костелів-капличок.

Руїни костелу Внебовзяття (Успіння) Богородиці вражають. Звели його в стилі пізнього ренесансу з елементами готики ще 1615 року коштом родини Лісецьких. Дах костелу завалився десь в 1970-х, але міцне склепіння стоїть і досі. Крім часу та негоди, до руйнації храму долучилися як скарбошукачі, які у пошуках цінностей зруйнували його льохи та крипти, так і різні “Васі”, які спаплюжили його стіни чисельними автографами “Тут були…”

На сусідньому цвинтарі можна побачити одразу дві каплички-гробівці. Почнемо з найбільшої та нетипової (до того ж, вона перша від дороги). Одразу видно, що споруда дійсно “непроста” – про це свідчать розкидані перед входом кам’яні тесані колони, капітелі дорійського ордера та рештки якоїсь обезглавленої фігури. Це родинний мавзолей родини Понінських, яким довгий час належав Червоногород. Звела його 1835 року безутішна княгиня Гелена Понінська, яка пережила обох своїх дітей – сина Каліста та доньку Кароліну. Надгробок із білого мармуру виконав данець Бертель Торвальдсен, наймодніший скульптор тих часів.

Капличку-мавзолей зводили “під” роботу Торвальдсена, який працював у орієнтованому на античні взірці стилі. Відповідно, і гробівець більше нагадував античні храми, а не традиційні католицькі каплички. Слово “нагадував” недарма вжито у минулому часі. Зараз він взагалі ні на що не схожий – напіврозвалена “коробка”, що цілком могла би бути хоч гаражем, хоч сільмагом, хоч автобусною зупинкою. Постаралися як звичайні вандали, так і гробокопачі (діяльність останніх яскраво засвідчують ями в долівці мавзолею).

Надгробок роботи Торвальдсена у 1961 році врятував Борис Возницький. Нині він експонується у Львівській галереї мистецтв. За свідченням місцевих жителів, крім згаданого надгробку тоді вивезли ще кілька барельєфів, фігуру лева та ще кілька предметів декору. Сподіваємось, все воно – десь у музейних фондах.

Традиційна ж капличка, що стоїть на протилежному кінці цвинтарю, теж пов’язана з Понінськими – це мавзолей княгині Йоанни Понінської, яка померла 1810 року. Ця капличка у трохи кращому стані, ніж сусідка, але не набагато. “Чистильники трун” побували й тут, про що свідчить чимала яма по центру споруди.

Невідомо, яка подальша доля капличок, але костел, швидше за все, незабаром відремонтують — останнім часом ведеться чимало розмов про відбудову та реставрацію комплексу споруд червоногородського замку.

Післямова

Що робити з закинутими костелами та каплицями — наразі навряд чи хтось знає. Використати європейський досвід, коли храми, які стали непотрібними, перетворюються на музеї, виставкові та кіно-концертні центри, готелі та навіть ресторани — навряд чи можливо. По-перше там йдеться про споруди, що височать посеред великих міст. Наприклад, в Мюнхені один з найелітніших ресторанів розміщено в колишньому католицькому храмі, в колишньому ж костелі знаходиться й місцевий Музей мисливства. Звісно, що до храмів у сільській глибинці цей досвід навряд чи можна застосувати. Тож питання, чи вдасться зберегти закинуті сільські костели, на сьогодні залишається без відповіді…

Автор: Дмитро Полюхович

Джерело: texty.org.ua