Знову про це… Роздуми про галичан та ідіоми нації

Двадцяте свято Дня незалежності минуло і вже майже встигло припасти пилом. Однак, мабуть, усі погодяться, що це аж ніяк не привід знову забути питання державні, національні, соціальні та зануритися назад у побутові клопоти.

Швидше навпаки – приміром, як подружжю, яке вже відсвяткувало двадцяту річницю шлюбу, варто якомога довше підтримувати ювілейний настрій, адже саме у ньому, а не в побуті, криється серце їхніх стосунків. Так само громадянам держави корисно й далі задумуватися над темами політично-державними, бо тільки у такий спосіб вони, звісно ж, і можуть залишатися громадянами.

Продовжуючи аналогію з подружжям у розмірковуванні над феноменом Української держави, мимоволі застряєш у нав’язливій картині – Він та Вона у не надто доглянутій домівці, молоді, але  вкрай стомленні, приголомшені не так тим, що «все стало погано так швидко», як тим, що абсолютно невідомо, чому все сталося саме так. Якби це була не картина, а кінострічка, то, безсумнівно, відповідальним за її появу був би Девід Лінч – настільки тут все непевно, сюрреалістично, похмуро і таємничо. Героям цього фільму не позаздриш – вони оточені демонічними загадками, а їхнє життя – відблиск у грі невидимих та нелюдських сил. Павутина темної магії настільки сильно обплутує  ЇЇ та Його, що вони впевнені: навіть розгадавши ключову таємницю «чому саме так?», не зможуть нічого змінити. Залишається лише всілякими ритуалами викликати зображення своїх фатальних демонів у дзеркалі та потрясати перед ним кулаками.

Найгірше у цій «сімейній замальовці» ось що:  її герої чомусь дуже швидко звикли до безладу та чортів ні. Настільки швидко, що навіть не відчувають потреби пригадати, як було раніше. Їм здається, що вони – архетипи якоїсь вічної байки з нещасливим кінцем, тож поточну ситуацію пояснюють не конкретними фактами та подіями своєї біографії, а знову ж таки магічними силами, бісівськими прокляттями, казковими образами – тобто, такими ж міфічними, а отже і позачасовими демонами, як і ті чорти, що отруюють побут. Замкнене коло «магічної логіки» змушує щораз наступати на конкретні граблі, дозволяючи лише дивуватися – час летить так швидко, а навкруги нічого не змінюється.

Змальовувати горопашну сімейку, увипуклюючи їхній обмежений світогляд, іронізуючи над очевидними вадами їхньої сирітської психології, наголошуючи на неминущій екзистенційній поразці, можна довго і з насолодою. А можна зробити і символічний крок, протилежний до того, чим зайняті герої цього міні-фейлетону – спробувати пояснити усю чортівню конкретними життєвими подіями. Біографія наших «молодят» – безумовно, щедре поле для всіляких розумувань та досліджень. В очі кидається безліч важливих питань, які ще не отримали належних відповідей: ким були ці люди, які вирішили поєднатися урочистим зв’язком? Що спонукало їх до цього кроку? Як їм жилося у перші роки після шлюбу? Що вони хотіли раніше і що хочуть зараз?

Отже, якщо продовжити цю «подружню» метафору: що відразу ж викликає критику цих двох молодих людей, які борються з чортівнею? По-перше, їхнє вперте небажання обмежити історичні пояснення рамками лише своєї реальної біографії. Інакше кажучи, історію вони розглядають не як цінний життєвий досвід, а як набір давніх темних легенд, які можна розкладати на столі як карти Таро. Очевидна короткотривалість подружнього життя ніяк наших молодих людей не насторожує. Вони, вочевидь, вважають це за недолік, тож постійно переповідають одне одному різноманітні загадкові історії про міфічну передісторію свого шлюбу, пояснюючи його фатумом, кармою та древніми пророцтвами. І це все у ХХІ столітті, уявіть собі! Так чи інакше, нестримна експлуатація світової історії надає їхньому мисленню певної «аісторичності». А це саме та тиха заводь, в якій, як відомо, чорти водяться, і де розум може солодко спати, не підозрюючи про власноруч створені чудовиська. Насправді, це дуже велика проблема, яку не варто недооцінювати – відірваність від реальності і неспроможність діяти адекватно ситуації.

Отже, якщо перейти від метафори подружжя до більш реалістичного образу людей, які проживають під одним дахом, мотив повернення до реальності спонукає глянути на особливості життя та особистості кожного співмешканця. Величезний масив ще не з’ясованої інформації для роздумів змушує для початку обмежитися якоюсь однією особою. Пам’ятаючи, що мова тут йде про Українську державу, можна умовно прийняти за одного співмешканця якийсь виразний географічно-політичний регіон. Починати слід із себе, тому далі пропонується розглянути у цьому контексті Галичину.

Галичина – один із співтворців Української держави, один з найголовніших та найпалкіших. Хто така Галичина? Чого вона хоче? Ким була раніше і ким є зараз? Звичайно, Галичина як регіон – надто загальне та абстрактне поняття, щоб піддавати його якомусь плідному аналізу, тим більше шукати таких «біографічних» обставин та нюансів, які б пояснили роль тутешніх мешканців у творенні того, «що ми маємо». Мабуть, ліпше взяти для розгляду якийсь більш конкретний чинник чи елемент, що міг би претендувати на репрезентативність та смислотворення. Потрібна деталь лежить на поверхні – це, звісно ж, явище, яке прийнято називати «патріотичним націоналізмом» і яке притаманне більшості галичан. Саме воно відрізняє галичан від інших українців (з чим погоджуються інші українці) та становить основу галицької ідентичності (з чим погоджуються самі галичани). Тому, можна припустити, що місцева чортівня, яка б’ється попелом у серця галичан та впливає на їхнє бачення реальності, так чи інакше пов’язана з «патріотичним націоналізмом». Однак пояснення цієї пов’язаності брати з поверхні вже не рекомендується. Саме в поясненнях, що вкривають мальовничі пагорби Галичини, безсоромно кидаючись у вічі усім присутнім, і криється «бісова сила».

Що ще може так прихиляти галицькі душі до «націонал-патріотизму» окрім традиційних вуду-пояснень (тобто метафізичної впевненості у тому, що галичанам  споконвіку властиве це благородне поривання, як метеликам, наприклад, властиво літати)? Фанатизм у національних питаннях можна пояснити традиціями боротьби за право на автономію у «польський» міжвоєнний період, які згодом скріпила велика кров Другої світової та виправдала радянська окупація. Можна. Проте, на мою думку, цій поширеній гіпотезі бракує справді реального обґрунтування. Точніше кажучи, вона і не є науковою гіпотезою, а швидше невід’ємною частиною самого «націонал-патріотизму», рукою відомого байкаря Мюнхгаузена, якою він витягує себе з болота. Адже, ця гіпотеза, безперечно, повторює логіку «націонал-патріотичного» світогляду. Це дуже важливий момент – пояснення, яке зациклюється саме на собі. Що таке «традиції боротьби»? Степан Бандера зі своїми соратниками, безперечно, доклав усіх зусиль, аби привити ці традиції ширшим масам населення. Однак чому саме вони їх прийняли? Це питання залишається без відповіді. І прийняти гіпотезу «традицій боротьби» без подальших пояснень означає прийняти також візію «метеликів, народжених літати». Тоді як, видається, саме подальші пояснення можуть показати всю відносність «націонал-патріотизму» та його принципову підвішеність у повітрі «над болотом».

Чим є «патріотичний націоналізм»? Очевидно, що певним наративом – тобто, дискурсивним способом пояснення світу та вибудовування своєї ідентичності. Як і у всіх наративів, у нього є своя непорушна, залізобетонна внутрішня логіка, що взаємодіє із зовнішнім світом, підганяючи його під себе. Це нормально. Так наративи працюють. Тому ставити запитання слід не щодо наративної внутрішньої логіки, а щодо зчепленості наративу із життєвими практиками його носіїв. Замислімося над цим моментом. Тобто над тим, що саме практично давав галичанам «національно-патріотичний» наратив?

Чинник безпосередньої інтелектуальної цікавості, звісно, можемо відразу виключити. Галичани-українці здебільшого були не надто заможними – і на тлі народів-сусідів, і в сенсі постійного тягаря побутових труднощів. Тож важко уявити, що прийняти «національні ідеї» їх спонукало лише бажання пояснити навколишній світ у чіткий, гармонійний та актуальний спосіб. Скажімо так, було не до того. Більш ймовірним виглядає мотив «нагнітання атмосфери» місцевими «інтелектуалами-будителями», тотального прив’язування ідеї нації до конкретних життєвих труднощів та соціальних негараздів. Втім потрібно зізнатися: щодо масового поширення «традицій боротьби» у міжвоєнний період задовільної відповіді на ці питання ми поки не маємо. Є дуже цікаве дослідження канадсько-українського історика Андрія Заярнюка на схожу тему – «Ідіоми емансипації». У цій праці Заярнюк досліджує втілення серед галицьких селян реформаторського проекту політично-економічної емансипації «австро-угорського» зразка. На численних прикладах книжка показує, як саме, внаслідок яких конкретних процесів «ідіоми емансипації» знаходили шлях у голови та повсякденне життя сільських галичан. Питання такого ж «прищеплення» галичанам національно-визвольних «ідіом» потребує принаймні аналогічної монографії.

Наразі ж залишається лише критикувати наявні псевдо-пояснення та робити базові припущення. Одне з таких – теза про те, що нинішню прихильність до «націонал-патріотизму» широких галицьких мас слід виводити із повсякденних практик вже радянських галичан. Можливо, варто також говорити про суміш міського та сільського варіантів «націоналізму». Один з них міг привести до проголошення незалежної України, а інший – до приходу нині до влади ВО «Свобода». Прагнучи насамперед проблематизувати сучасну популярність «націонал-патріотизму» серед галичан з позиції колишніх (радянських) повсякденних практик виживання, дозволю собі наостанок сформулювати і відповідну ескізну гіпотезу.

Якщо задумуватися над причинами популярності «ідей нації» на Галичині у міському варіанті, мабуть, варто почати з огляду соціальної, національної та економічної ситуації у Львові упродовж кількох десятиліть після Другої світової війни. Як показують попередні розпитування старших львів’ян, українці-галичани, котрі приїжджали до Львова з ближніх сіл, від початку перебували у становищі безправних львів’ян «другого сорту». Їм належала насамперед роль промислового пролетаріату, тож вони не могли не відчувати зверхнє ставлення до себе більш ранніх, привілейованих прибульців до Львова – зі сходу України та Росії. Це виявлялося на рівні і спілкування, і матеріального забезпечення. Різноманітні труднощі, які очікували на галицьких селян у головному місті Західної України, детально описує Галина Боднар у книжці «Львів. Щоденне життя міста очима переселенців із сіл». Відповідно, ідеї, близькі до тих, які проповідував С.Бандера та інші націоналістичні діячі, могли забезпечувати свіжо урбанізованим галичанам життєву потребу самоствердження. Якщо виходити з чергового витка інтерналізації націоналізму в контексті повсякдення радянського Львова, такий варіант протиставлення себе «зовнішнім зайдам» видається цілком відмінним від більш кривавого міжвоєнного та воєнного галицького націоналізму.  Адже його уможливлювали інші наративи та інші повсякденні ситуації.

Завдяки консервативності галичан сільських та з маленьких містечок, ймовірно, зберігся і попередній суто «бандерівський» варіант «націонал-патріотизму». Цікаво було б розглянути, як сьогодні сільський  «міжвоєнний» та міський «радянський» націоналізми поєднуються у гримучу суміш, покликану допомогти сучасним галичанам дати відповідь на виклики ХХІ століття. Життєву, повсякденну основу ревіталізації «ідей нації» довго шукати не потрібно – життя у пострадянській Україні сповнене численних труднощів та проблем, від яких доводиться затулятися і матеріальними, й ідеологічними методами. (Хоч пошуки «ворогів нації» можуть стосуватися нинішніх проблем так само, як прибульці з Марсу).

Описана гіпотеза може бути і спростована. Однак я переконаний, що галичани – не метелики, яким властиві ті чи інші потяги, а живі люди, на яких уже понад століття тиснуть всілякими ідіомами «реформатори» – ліберальні, націоналістичні чи соціалістичні.

Як і решта землян, галичани мають право вибирати і вибирають ті технологічні чи дискурсивні засоби, які обіцяють полегшити життя, зробити його більш вагомим. Часом ці вибори спрямовуються у якісь конструктивні форми, часом набувають доволі потворних облич. Особисто мені здається, що ідея, яка постійно апелює до крові ворогів, не може надати життю справжньої гідності. Тоді як достойне життя наперекір усім труднощам та лихим людям – це не просто ідея, а життєвий приклад багатьох галичан, яким вдалося і не опустити голову і не забруднити рук кров’ю, жорстокістю чи підлістю. Можливо, саме це вже об’єднує багатьох співмешканців Української держави.