Про матерів солдатів, що геройськи загинули, про Тернопільські маршрутки і про наболіле

Другий рік триває новітня неоголошена війна Україні. Ми маємо силу силенну геройських прикладів на фронті. Бійці, молодші командири, подекуди і старші офіцери прикладають максимум зусиль щоби завдати ворогові як найвідчутніших втрат. В тилу і на фронті справжні волонтери з “шкіри лізуть” розбиваючи на наших дорогах свої автомобілі щоби забезпечити бійців усім необхідним на війні, ризикують своїми статками та коштами. Прості свідомі громадяни, пенсіонери “з миру по нитці” тягнуться щоби дати якусь копійчину бійцям, чи бодай баночку тушонки чи смальцю. А з другого боку маємо тих хто від мобілізації ладен втікнути “хоть в озеро сине” до Польщі чи ще де інде… А чого варті споглядання столиків в “кафешантанах” у вечірній час, це вже оскомину набило розказувати бійцям на фронті як ми це сприймаємо (волонтери що часто їздять на позиції це як зв’язковий ланцюжок між бійцями та суспільством, щось на кшталт запорозьких кобзарів що у древні часи творили комунікацію між посполитими та воями на полях румовищ..). Бійці тільки слухають зціпивши зуби: – Нічого, нічого – все так не буде…
Та найстрашнішою є байдужість – як декого із поспільства до сприйняття суспільного буття війни, так і чиновницьких державців у вирішенні пільгових питань бійців та родин загиблих героїв.
На днях мав розмову з матусею тернополянина Віталія Лотоцького що загинув геройськи під Дебальцевим, і ось вже другий день не можу заспокоїтись…
Галицьке болото процвітає ! Галицьким болотом я називаю “гешефтну”, “вишиватну” самосвідомість жителів славної Бандерівщини. Вони про людське око вдягають вишиванки, ходять до церкви, розказують які вони “свідомітні” родичі “третого барабанника, семої сотні, казна якого куреня УПА”, за яким медалі фірами возили… А як доходить до справи зглянутись на справи оборони чи розуміння повоєнного горя, згадують про свій “пулярус” (гаманець) і про копійку що в ньому. Отож маленька оповідь.
Діло було на другий день Зелених свят у Тернополі – маршрут автобуса № 8 (держ.номер авто ВО 0335 АА), 20 червня 2016 року, час 15.35, дійство буквально на 10 -15 хвилин від зупинки на вулиці Руській до зупинки на Острозького. Галина Станіславівна Лотоцька зі своєю подругою Ольгою Бойко повертались зі Служби Божої в Катедрі УГКЦ за загиблими бійцями сучасної війни, стрільцями Леґіону УСС, козаками УНР, воїнами УПА і прочая, прочая, прочая… В жінок був настрій журби, пані Галина рік назад втратила сина…
Сівши в маршрутку, показала посвідчення що вона мати загиблого учасника бойових дій, друге військоматівське схоже… І уявіть собі, водій, вихламивши писок просторікує:- Покажіт мені трете, те чорним по білому написано, що вам можна задурно тутка їхати… А громи б тебе били, як ти, окрім созерцанія за кумівським столом тілько футболу у телєвізорі, ніц не читаєш падло, то це не означає що так воно має бути. І не знаєш що матерям загиблих бійців також даються якісь пільги, то твоїй “свідомітності” гріш ціна… Зчинився лемент і ґвалт, втрутилась ще якась знайома водія:- Дєскать, я також мама учасника “АТО”, але я не їзджу на синовому посвідченні. Жіночко ваш син повернувся додому живим, а пані Галини – ні ! Відчуйте на минуточку, різницю !!!!
Галина Лотоцька і її подруга змушені були зійти на наступній зупинці, бо це одоробло відмовлялось їхати… Це що за дурдом я вас питаю люди…
Потім були дзвінки на гарячу лінію (телефон) міської ради. Там обіцяли розібратись, потім подзвонили до Галини Станіславівни і повідомили що маршрут № 8 не підпорядковується їм… А це що за дурдом !
Коротше кажучи, віз і понині там, ні вибачень, ні тобі здрастє…
Добре кажуть бійці на фронті: – Нічого, нічого – все так не буде…

Ігор Крочак, волонтер, ветеран УНА-УНСО, військовий історик

(фото автора)

2 липня 2016 року

м. Тернопіль

P.S. Певно ветеранам війни, волонтерам та й усім охочим треба буде самим розбиратись з цим ДУРДОМОМ…
Іншого шляху не бачу, поки що…