Безхребетних керівників Тернопільщини за зарплатою пора відправляти у Кремль

На Тернопільщині через недолугість місцевих чиновників страждати доводиться пересічним мешканцям. Іноді нефаховість  та брак належних організаторських здібностей місцевих посадовців призводять до доволі згубних наслідків, які мали місце спочатку в Монастирському, а тепер в Кременецькому районах. Найсумніше, що відповідальність за це так ніхто і не понесе…

В Україні вже так склалося, що в часи найскладніших випробувань ситуацію розрулюють не чиновники, які мали б це робити в силу своїх посадових обов’язків та чималих зарплат, а активісти та волонтери. Так було з початком війни, коли захищати батьківщину пішли справжні патріоти. Топ-чиновників, які на сцені Майдану вимальовували собі образ сучасних проєвропейських лідерів, які вболівають за долю держави, своїх дітей на війну не скерували, навпаки зробили все для того, щоб їхні чада не опинилися в м’ясорубці Донбасу. Тож відсіч ворогам в найважчі дні війни давали добровольці. Постачання всім необхідним українських воїнів в скрутний час головно забезпечили рядові українці, а не чиновники. Саме завдяки волонтерам та справді небайдужим ворог не просунувся вглиб країни, коли Україна взагалі була на межі поневолення.

З приходом коронавірусу чиновники вкотре продемонстрували свою безпорадність. Особливо місцеві, частина з яких вишколена радянськими шаблонами видавання бажаного за дійсне. Браві заяви про те, що область готова і забезпечена необхідним обернулися катастрофою в Монастириську. Замість розповідати байки про «найкращу лікарню в області», керівництву ТОДА слід було в першу чергу з’ясувати, в якому стані Тернопільщина підійшла до серйозного випробування і де слід латати в першу чергу. Волати про допомогу, якщо така була потрібна. Попереджати медиків про серйозність небезпеки. З цим всім не склалося. Натомість самообман виліз боком значній кількості пересічних людей. Зокрема медпрацівникам Монастириської райлікарні, які через відсутність засобів захисту замість допомагати на передовій, одразу опинилися на масовій самоізоляції.

Не менш безвідповідальним є тривале закривання очей на діяльність в своєму тилу ворожої інституції. Тільки наївний не розуміє цілей російської церкви. Чи, може, хтось справді вважає, що попи московського патріархату тільки й думають про те, як виховати українців високодуховними, толерантними особами, щирими патріотами своєї держави? 

Своє справжнє обличчя російська церква нещодавно вчергове продемонструвала, перешкоджаючи виявляти контактних з виявленими хворими на коронавірус хористами Почаївської лаври. А потім влаштувавши масовку на великодньому богослужінні у середині храму лаври.

Такі дії прогнозувалися, на потенційні небезпеки звертали увагу засоби масової інформації. Однак чиновники в кабінетах вкотре «прозасідали». Як наслідок сьогодні жителі Почаєва опинилися в ізоляції. Як відіб’ється зібрання натовпу у лаврі на кількості хворих стане відомо вже невдовзі.

Наразі ж очевидно одне – місцеві чиновники запізнюються з рішеннями. Замість аналізувати ситуацію і діяти на випередження, рішення приймаються із запізненням на хід, а то й два.

Після привернення громадської уваги до Почаївської лаври, з повідомлень на її сайті прибрали критику міністра МВС та головного санітарного лікаря України. Місцеві владі настоятель лаври пообіцяв дотримуватися всіх карантинних вимог. Одначе сутність російської церкви не змінилася. Масове богослужіння на Великдень для місцевих людей, частина яких була без масок? Будь-ласочка. У лаврі, де досі не встановлено, чи є носіями коронавірусу духовенство. Путін мав би аплодувати. На лише свій агентурі, а й місцевим чиновникам, які йому підіграли. Так, їм не закинеш, що саме вони це все організували. Але вони не зробили найголовнішого. Не попередили втілення сценарію, який в час Великодня був надто вже очевидним.

Масштаби наслідків того, що безхребетній владі не вистачило духу заблокувати форпости російської церкви в Україні, зараз важко окреслити достеменно. Але вже зрозуміло, що вони відверто сумні. Якщо не трагічні. І тут доречним буде згадати про наявність статті 376 Кримінального кодексу України «Службове недбальство», яка передбачає відповідальність за неналежне виконання  посадовцями своїх службових обов’язків, якщо це завдало істотної шкоди правам, свободам та інтересам окремих громадян. В тому числі і тюремне ув’язнення. Ось тільки традиційна для держави кругова порука не дає особливих надій на те, що за недопрацювання та неготовність приймати вольові рішення когось врешті решт покарають.

А власне реальна відповідальність за прийняті (чи що зараз є більш актуальним – неприйняті) рішення могла б стати гарним поштовхом до оновлення регіональних еліт. Щоб керівниками не ставали однокашники, друзі по чарці або люди із нездоровими амбіціями і зайвими валізами грошей.

Ми вже писали, що Ігорю Сопелю пощастило із звільненням.  Зараз він має просто підскакувати від радості, що його прибрали з посади вчасно. Бо Микулинецькі барикади порівняно з тим, що робиться зараз, – це просто квіточки із метеликами. Однак млявість дій його наступника надії не додає.

Найгірше, якщо на поверхах влади вкотре не зроблять жодних висновків, навіть після з монастирисько-почаївського зашквару. Адже волонтери й активісти не можуть безперестанку закривати собою чиїсь прорахунки. Рано чи пізно виникне питання: а навіщо нам здалися такі чиновники і така влада, задницю якої постійно потрібно прикривати? І через безпорадність якої потім доводиться потерпати пересічним громадянам.