Дружина учасника АТО, який помер після жорстокого побиття, народила сина

«Сашко безмежно радів би синочкові! Він так чекав його, навіть вибрав ім’я — Назарчик», — з сумом каже дружина учасника АТО Олександра Цюха Тетяна із села Татаринці Лановецького району. На свято Успіння Пресвятої Богородиці, 28 серпня, на світ з’явився їхній синочок, але, на жаль, батька немовляти вже нема серед живих — 22 лютого цього року раптово помер. Йому було лише 32…

Олександр тривалий час нездужав після жорстокого побиття його чотирма мешканцями Ланівців у сусідньому селі Якимівці в червні 2017-го. Тієї злощасної ночі учасник АТО таксував, з ним були Тетяна і її подруга. Захмелілі молодики зупинили авто біля дівчат, кликали «покататися», але вони відмовилися. Компанія наполягала. Олександр заступився за дівчат, розгорівся конфлікт, який закінчився бійкою… Сили були нерівні — учасника АТО практично добивали… Після інциденту він кілька днів був у комі, тривалий час лежав у лікарні, але здоров’я так і не відновив. Покидьки переламали Олександрові череп — медики вставили на пів голови пластину. Думав, що помалу одужає, повернувся на роботу, але життя несподівано обірвалося… З Тетяною вони прожили разом два роки, але в офіційному шлюбі — менше місяця. Подружжя раділо звістці, що у них буде дитина, але не судилося татові взяти на руки немовля.

Два роки Лановецький районний суд вивчав справу щодо побиття Олександра, проте замість справедливо покарати зловмисників, звільнив їх від покарання, врахувавши пом’якшуючі обставини — у них є неповнолітні діти. А потім раптом не стало учасника АТО… Згорьований батько Олександра оскаржив ганебний вирок суду першої інстанції і нині домагається в Хмельницькому апеляційному суді повернення справи на повторний розгляд.

Тетяна важко пережила втрату коханого Олександра. З останніх сил трималася задля дитини, яку виношувала під серцем. Народження малюка принесло велику радість в родину, трохи розвіявши смуток, який не покидає їхню оселю. Днями матусю разом із хлопчиком виписали додому.

— Під час вагітності у мене знижувався тиск, була анемія, мені призначали заспокійливі, зважаючи на мій внутрішній пригнічений стан, але, слава Богу, все обійшлося, — розповідає Тетяна. — Народила я синочка у Лановецькій районній лікарні. Вага немовляти 3,300 кг, зріст — 54 см. Лікарі дуже добре поставились до нас, медсестри допомагали, як тільки могли. Вони знають наше горе… Олександр теж лікувався в районній лікарні після побиття.

Забирав нас з Назарчиком із пологового мій свекор — безмежно радів, коли взяв онука на руки. Це вже його шостий онук! А як би радів Сашко Назаркові… Після смерті чоловіка я залишилася жити з його батьками — вони щирі і добрі, розуміють мене. З Сашком ми були знайомі давно, жили в сусідніх селах, але ближче познайомилися, коли він приїхав з АТО. Не було особливої романтики — побачили одне одного і зрозуміли, що припали одне одному до душі. Олександр був надійним, сильним, відповідальним, свідомим. Він був старший від мене на 13 років. Оберігав мене, любив, але, на жаль, так мало ми набулися разом… На УЗД нам не казали, хто у нас народиться, але чоловік, мабуть, відчував, навіть вибрав ім’я. «Назвемо Назарком, а якщо буде донечка, то виховаю її мужньою — навчу їздити на автомобілі!» — мріяв. Я з багатодітної родини, в Олександра є брат і сестра — усі нині оточили нас з малюком турботою. Трохи окріпне синочок — охрестимо. Боляче, але Назарко не знатиме батька… Лановецький суд відпустив злочинців, які забрали життя в мого чоловіка, під амністію, бо в них є малолітні діти, а в моєї дитини нема батька… Сподіваюся, справу все ж справедливо розглянуть. Мене допитували у суді як свідка, я розповіла деталі. Вони накинулися на Олександра, безжально били… Були п’яні, неадекватні, можливо, обкурені. Почали чіплятися, хто ми такі, що робимо біля зупинки. Олександр таксував там, на його автівці була «шашка». Слово за словом і почалося… Я кинулася розбороняти, побігла кликати людей на допомогу… Вирок Лановецького суду — це насмішка над нами. Підсудні навіть не попросили вибачення, поводилися зухвало, зверхньо. Не раз я зустрічала їх в Ланівцях, навіть коли були під домашнім арештом, не ховали очі. Не мають, мабуть, ні краплі совісті… Олександр одужував, але травма після побиття давалася взнаки. Не раз скаржився на головний біль, високий тиск. Смерть чоловіка — це наслідок побиття. Будемо це доводити в судах, бо зло має бути обов’язково покаране.

Джерело: НОВА Тернопільська газета