Михайло Музика так вправно ходить з милицею, що догнати його на двох здорових ногах – не кожному під силу

Коли вперше побачила цього чоловіка, він заразив мене своєю енергією, в його очах була непідробна жага життя. Михайло Миколайович Музика з Тернополя сорок шість років – без ноги. Це справді страшно звучить. Але він так вправно ходить з милицею, що догнати його на двох здорових ногах – не кожному під силу. Розповідав, що коли йому минулого року спонсори спартакіади «Сила духу» в Тернополі вручили сертифікат на поїздку в Меджугор’є, він спочатку не міг відважитись на таку паломницьку подорож. Але коли працівники Фонду соціального страхування таки переконали чоловіка, він поїхав і не міг описати словами усіх тих вражень. Відмовився від пропозиції нести його під гору до святині, добирався сам, долаючи камінні схили. Навіть піднявся на вершину швидше за більшість учасників подорожі. Такий він є. Постійно сам собі доводить, що він може не менше за інших. І долає виклики життя.
Музика міг бути музикою за фахом. З юних літ освоїв різні інструменти – від бубна до труби, дотепер на губній гармоніці вдома виграє, а пес, що живе в їх домівці, душевно підтягує за господарем. Весела, запальна вдача Михайла Миколайовича привертає до нього людей. Вміє і пожартувати, і кожуха вивернути, як треба. Його подружня половинка – Оксана Володимирівна, тиху красу і лагідну вдачу якої не знищили роки та турботи, наче створена для того, щоб врівноважувати свого чоловіка, доповнювати. Напевне, так і має бути: інь та янь творять гармонію, єдність. Вийшла за нього заміж, коли чоловік вже був особою з особливими потребами. Каже, познайомились у друзів і відразу Михайло сподобався життєрадісністю, енергійністю. Не боявся ніякої роботи – старався все своїми руками зробити. Так і зійшлися докупи, з часом народили двох синів, виростили. І виростили патріотами, бо старший син вже третій рік воює, практично, на передовій, вже молодший підписав контракт на службу у збройних силах. Навчилося подружжя Музик жити у взаєморозумінні, допомагати одне одному. Якщо люди прагнуть до спільності, мають знати, чого хоче інший.
Михайло Миколайович відмовився від протезування, хоч у Фонді неодноразово пропонували. Та вдячний за автомобіль з ручним керуванням, який став його помічником. Бо з молодих літ має не просто тягу до техніки – справжню пристрасть. Хоч потерпів від тієї техніки, та ніколи після нещасного випадку не мав до трактора чи комбайна страху або упередження. Ще зовсім молодим після школи допомагав на сільськогосподарських роботах в місцевому колгоспі Зборівського району. Бо мусив сам давати собі раду. Так трапилось, що трактор гусеницею проїхав йому через всю ногу. Життя хлопцеві врятували. І з тих пір Михайло Миколайович кожного дня творить себе заново.
– Головне, – переконаний, – не впадати у паніку, не піддаватися внутрішнім страхам. Бути впевненим у власних силах. Тоді все обов‘язково вийде, складеться. Не сидіти в куточку, а йти до людей, робити ті кроки, які приведуть до вирішення проблем. Бо якщо ми хочемо навчитися, здійснити мрію, ми зуміємо.
А тоді, молодим хлопцем він не знав, що робити, навіть пити почав, бо гадав, що цей стан безвиході йому не подолати. Та пізніше пригадав героя книги «Повість про справжню людину» – льотчика другої світової війни Мересьєва, який без обох ніг танцював та керував літаком. І переконав себе, що він також зможе. Зможе не існувати, а жити. Вступив до технікуму, вчився. Правда, бухгалтера з нього так і не вийшло, бо тяга до техніки взяла своє. З однією ногою їздив на мотоциклі, працював на комбайні, тракторі. На круті сходинки комбайну піднімався швидше за своїх колег і ніхто й не міг подумати, що цей чоловік за кермом – людина з особливими потребами. А після жнив розбирав механізми на дрібненькі деталі, чистив, змащував і вже справний комбайн чекав наступного року. У свій час доводилось навіть підпрацьовувати таксистом, аби зводити кінці з кінцями. Бувало, допомагав людям, у яких теж життя переполовинилось після травми – не лише порадами, підтримкою, а й власним прикладом.
Михайло Миколайович і про працівників Фонду соціального страхування говорить з теплом, бо теж відчув від них підтримку. Каже, що це важить більше, аніж виплати, матеріальна допомога. Бо щиру приязнь, як і любов – не купиш.
– Усім, хто проходить через подібні труднощі, безумовно, потрібна підтримка. – погоджується з М.М.Музикою заступник начальника управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Тернопільській області Григорій Радзіх, який приїхав провідати потерпілого на виробництві. – І той, хто отримає її, зможе в майбутньому допомогти іншим. В нашій області є чимало людей, які своєю силою духу просто вражають, допомагають і нам, здоровішим та молодшим, упевнитись у своїх силах. Хочеться лише зробити все від нас залежне, аби цим людям жилося легше, позитивніше, заможніше.
Пригадалася мудра притча про чоловіка, який через життєві негаразди почувався пригніченим і безпомічним. Йому мудрець дав урок. Узяв у пригорщі попелу і кинув до склянки, в якій перед тим була чиста питна вода. «Це твої страждання», – сказав. Вода у склянці умить стала брудна й мутна. Тоді мудрець знову набрав пригорщу попелу і кинув його у море. Попіл у тій же хвилині розчинився, а вода у морі залишилась така ж чиста, як і до того. «Бачиш ? — спитав учитель. — Кожного дня ти мусиш вибирати, бути тобі склянкою, а чи морем».
Михайло Миколайович давно вибрав для себе, ким бути. Адже й так забагато в нашому світі наповнених страхом та невпевненістю душ, оповитих павутинням байдужості сердець. Найбільше нам бракує правдивої відваги – прийняти себе, тієї відваги, яка дозволяла б кожну проблему зустріти зі словами: я шукатиму вихід і знайду його. Недаремно кажуть: найпотужніша в світі підтримка – це любов, найміцніша в житті опора – це внутрішній стрижень.

Зоряна Замкова

Управління ВД ФССУ в Тернопільській області