Небезпечна дощата переправа, що повисла на тросах, буквально з’єднує село на Чортківщині із зовнішнім світом

Фото Максима Огородника

Сильний вітер нещодавно звалив вербу на підвісну кладку, серйозно пошкодивши її, тож дівчина щодня переходить річку із небезпекою впасти у глибоку воду.

Мешканці невеличкого села Зеленої, що загубилося у густих вербах над Збручем, – крайньої точки на мапі Чортківського району – цю кладку іменують не інакше як «дорога життя». Дощата переправа, що повисла на тросах, буквально з’єднує їх із зовнішнім світом – дещо більшим селом з такою ж милозвучною назвою Зелена і куди більшими Шидлівцями. Чи до магазину у якій потребі – у нашій (тернопільській) Зеленій його давно немає, як і школи чи клубу, приміщення яких позаростали чагарниками. Чи здати молоко – з того боку за ним аж сюди приїздять, забираючи на переробку.

Дорослі ще півбіди, якось дадуть собі раду. А як бути семикласниці Валі – єдиній на все село учениці, котра ходить до школи у сусідні Шидлівці за чотири кілометри? Щодня їй доводиться двічі – дорогою туди й назад – наражати себе на небезпеку, буквально пробираючись викрученою кладкою. Це зараз, а що казати, коли підуть дощі чи випаде сніг?!

Валю неодмінно супроводжує через небезпечну переправу глухоніма від народження матір (батько залишив сім’ю, коли дівчинка і її братик були ще зовсім малими). Та чи зарадить жінка-інвалід, коли, не приведи Боже, дитина впаде у воду?

Років зо п’ять або й більше тому сільчани уже зіткнулися з подібною проблемою, коли повністю прогнили від часу дошки, та й сама конструкція кладки вийшла з ладу. Пригадується, відгукнулися тоді на біду чи не всі – влада з району, приїхали  «еменесники», місцеві аграрії допомогли, сільське чоловіцтво, хто ще чув себе в силі, зійшлося також. Стали гуртом і зробили. Прослужила кладка кілька років і служила б іще, якби не стихія.

«Десь тижнів зо два тому, якраз перед сидорівським празником, був сильний буревій, який і звалив стару вербу, – розповідає нашим кореспондентам соціальний працівник Євгенія Ковальчук. – Якби ж то було знати, давно б її зрізали».

Жінка саме принесла до кладки пластиковий бутель свіжовидоїного молока. А з того боку невдовзі під’їхав за ним старенькими «Жигулями» Василь Кульчицький, перейшовши на наш бік. Чоловік був на війні, тезко славетного генерала. Й всі гуртом стали розмірковувати, як можна зарадити.

45-річний Ярослав Шмата, глава наймолодшої багатодітної родини у Зеленій (четверо синів), переконаний, що самим їм не впоратись. Потрібна техніка, щоб викопати траншею і натягнути трос. І кладку доведеться розбирати, бо повириває все. Але найбільша біда в тому, що нема кому за це взятися, одні глибокі пенсіонери залишилися в селі.

Пригадує, як свого часу приїхали «еменесники» і за день-два все полагодили. Та й самі зеленяни активно допомагали. Вийшли чи не всі жителі села, навіть малий Максимко Шмата, що нині вже студент-першокурсник. Тепер пан Ярослав фактично один залишився з чоловіків працездатного віку, та й то переніс інфаркт. Павловичу, що тоді був за «старшого», уже далеко за вісімдесят… Однак літній чоловік, нагодившись пізніше, нас запевнював, що обов’язково прийде – поможе. І жіночка поважного віку, з виду навіть старша за нього – також. «Будемо всі, – каже, –  тягнути той трос!».

Просто сльози виступають на очах, коли дивишся на цих стареньких, зроблених важкою працею людей, яким конче потрібна ця дорога життя». Люди переповідали, що десь на другий день після бурі приїхав сюди Коцюбинчицький сільський голова Андрій Слободян разом зі своїм братом (село належить до тамтешньої сільради). Порізали бензопилою звалене вітром дерево. Думали, кладка випрямиться. Так ні, трос потягнувся, аж вирвало з землі.

Поки гомоніли, з-за густого верболозу по той бік Збруча показався силует дівчини-підлітка, що саме поверталася зі школи. Це треба було бачити, як це симпатичне дівча хвацько перебирає руками трос, сміливо ступаючи перекошеною під кутом 45 градусів кладкою! За нею позаду на невеликій віддалі пробирається страхуючи її ангел-хоронитель матір – Надія Курчаба…

– Не лячно? – питаємо Валю. «Та ні, вже звикла, – мовить дівчина. – Не знаю, як буде, коли піде дощ чи впаде сніг… Учора зранку був приморозок, слизько було дуже…».

Що тут додаси? Одного разу зробили гуртом добру справу, може, й тепер, прочитавши ці рядки, знайдуться охочі.

Давайте допоможемо семикласниці Валі і всім немічним людям у цьому віддаленому від благ цивілізації селі відновити «дорогу життя». Без нас вони зарадити своїй біді просто не в силі!

Любомир Габруський

ЧортківСіті

 

Коментарі вимкнені.