Сад, де оживає література: у Вікні з’явиться унікальне культурне місце пам’яті та краси

У селі Вікно, що належить до Гримайлівської громади на Чорківщині, унікальне культурне місце ‒  сад, присвячений письменниці-модерністці Дарії Віконській. Це не просто ландшафтний проєкт, а спроба говорити про пам’ять, простір, жінок в історії та силу спільноти.

Сад має назву «Райська яблінка» ‒  на честь збірки літературних есе Дарії Віконської, написаних у міжвоєнному двадцятиріччі. Її справжнє ім’я ‒ Іванна-Кароліна Федорович, донька «останнього галицького боярина», українського шляхтича, голови «Просвіти» Володислава Федоровича. Сучасниця Ірини Вільде та Софії Яблонської, вона стала першою перекладачкою Джойса українською мовою і залишила по собі тонку, модерну літературну спадщину — інтелектуальну, чуттєву, музичну.

Повернення Дарії Віконської до Вікна відбувається завдяки місцевій ініціативі, підтриманій у другій хвилі грантової програми Community ReBuilding від Cedos та UMAEF. «Світлиця Федоровича» — новий центр спільнотворення, який перетворює старий сільський клуб у сучасний подієвий простір, а  довкола ‒ сад. Колись тут посадили берези, а згодом територія поросла чагарями, ‒ нині її відновлюють жителі громади з допомогою місцевого підприємця Василя Ванярхи. Тепер сад обростає сенсами, квітами і теплом людських рук.

Сад відтворює світ Віконської: тут зростатимуть алебастрові іриси, духмяний горошок, соняшники, табак ‒ рослини, про які вона писала. Біля кожної ‒ табличка з QR-кодом, що веде до відповідного літературного есе. 

Окрема зона саду буде присвячена музиці. Під камінням сховають динаміки, з яких звучатимуть улюблені композитори письменниці. «Як донька піаністки Баварської королівської опери вона виховувалась у найкращих європейських  пансіонатах, захоплювалась музикою і в неї є літературні есе, які асоціюються з музикою Шопена, Брамса, які вона любила», – пояснює керівник проєкту історик Сергій Ткачов. 

У центрі саду сходяться чотири доріжки ‒ символ чотирьох пір року. Але Віконська писала не про зміну природи, а про сезони людського життя — весну надій, літню силу, осінь спогадів, зимову тишу. Цей мотив мають передати чотири невеликі скульптури ‒ зараз команда шукає молодого митця чи мисткиню, хто зможе втілити цю алегорію в камені.

Дарія Віконська ‒ одна з багатьох українських жінок, чия біографія і творчість несправедливо призабута. Донедавна місце її поховання було невідомим – вона знайшла вічний спочинок під іншим прізвищем – Маліцька-Маєр, прізвищем чоловіка та матері, у Відні, її твори рідко видавались. Повернення таких імен ‒ це акт справедливості. Це жест, що каже: жінки були. Вони думали, писали, перекладали, жили яскраво ‒ і заслуговують не менше на пам’ятники, меморіали чи іменні вулиці.

Проєкт важливий не лише тим, що він відбувається у громаді ‒ а тим, що він створюється громадою. Люди не просто спостерігають: вони приносять саджанці, допомагають висаджувати рослини, засипають доріжки гравієм, беруть участь у плануванні, підтримують грошима. Ще одна ідея — штамбові троянди, які дарують родини. Біля кожної буде табличка: хто саме її посадив. Це сад, у якому є місце кожному. І кожен може залишити щось на роки вперед.

Це вже не просто ботанічна пам’ятка, і не тільки громадський простір. Це жива тканина спільної історії ‒ де поруч із іменем письменниці буде стояти ім’я вашої бабусі, яка принесла розсаду.

У саду можна не лише гуляти ‒ тут можна чути себе частиною чогось більшого. Саме в таких місцях формується громада як явище ‒ не адміністративне, а справжнє, живе.

 

Марія Юрчак,

Голова ГО «Інститут міської культури»