Кілька причин, аби відвідати Бучач, а потім повернутись в нього

Влітку Бучач зустрів мене розпеченим асфальтом, й жорсткими тінями полудневого сонця. А цього разу побачила місто осіннім. Майже сонним й півготовим до зимової стагнації, а тому спокійним і розважливим, насиченим теплим світлом.

Я дісталась туди в другій половині дня і враження загострювало драматичне світло. Бучач призахідного сонця просто неймовірний: насичені червоні кольори увиразнюють побачене, тіні подвоюють об’єкти, являючи їхніх химерних двійників. Тіні допомагають побачити бачене по-іншому. Ось вам свіжий приклад. Я добре розглянула сходовий майданчик одного модерністичного будинку в середмісті, збиралась йти, аж раптом відкрились двері й призахідне насиченопомаранчеве світло осяяло (саме так, пафосно та сакрально) деталі сходів, виокремивши їхні лінії, та відкинуло фантастичні тіні. Це був той момент, від якого перехоплює подих і який вартий всієї мандрівки.

Але давайте трохи конкретики про Бучач. Чому варто не пошкодувати часу та приїхати сюди, скажімо, на день чи включити місто як транзитний пункт у подорож. По-перше архітектура. Її тут багато і різної: для любителів давнього — фортеця кінця XIV—початку XVII століть; ратуша, зведена в середині XVIII століття в стилі рококо; апологетів модернізму місто теж не розчарує. Тут є монстри, згадані в всіх путівниках, як ось церкви святого Миколая, Святої Покрови, Воздвиження Чесного Хреста Господнього, костел Внебовзяття Пресвятої Діви Марії, комплекс монастиря з церквою Воздвиження Чесного Хреста Господнього… (ставлю три тлусті крапки). І звісно, навідайтесь до придорожніх монументів-«фігур», роботи Пінзеля (де ще таке побачите?) — святого Яна Непомука та Богородиці. Але пріч купа того, що мус побачити, але не таке розкручене: будинок Бучацької гімназії; аптека на Галицькій, 47 — прекрасний зразок модернізму; районний будинок культури – вражаюча сецесія на Шкільній, 8; комплекс будинків на вулиці Галицькій одразу навпроти ратуші; будинок, де народився Агнон, а нині діє арт-двір на вулиці Агнона, 5. Та й взагалі от вам порала — пройдіться всім середмістям, бо кожен закуток має, що показати.

Будинки тут ще не замикають на кодові замки, а подвір’я не запинають військовоподібними мурами, тому є нагода не тільки глянути на старе місто ззовні, а й розглянути зсередини — це вам друга причина для відвідання Бучача. І про це детальніше. Один зі всесвітів міста зав’язаний на зміні вертикальних координат:  то піднімаєшся сходами вгору, то опускаєшся. Сходиш почергово  сходами дерев’яними старезними до рипливості, чи кам’яними, вичовганими до заглибин, чи то із зінчещенячою радістю кружляєш навколо осі в модерністичному будинку. Є сходи, що ними виписуєш у просторі кола, овали, прямокутними, трикутники й просто лінії під певним кутом. Оця просторова гра, заглибленість, вшиває тебе в місто.

І тут причина третя. Бучач багаторівневий та щоразу цікаво, який новий ракурс із виглядом на ратушу чи одну із сакральних пам’яток знайдеш. Або таке: заходиш в один із будинків, здається, на першому поверсі, аж бачиш сходи, що ведуть униз, і твій перший опиняється другим чи третім поверхом для іншого відліку. У прогулянках ці перепади напруги тримають в тонусі — горбки й западини роблять спацер схожим на легкий варіант американських гірок, зрештою, це забиває памороки в доброму розумінні того слова.

Викрутаси сприйняття, сугестивність місця — те, що найменше піддається описові — мабуть, і є дух Бучача, замішаного на багатьох людях, долях і роках, запахах, перепадах висот і еманаціях сакральних споруд. І ці накрути, ці концентрати імен — причина четверта.

Анна Золотнюк.