Отар Довженко: Тернополяни навряд чи усвідомлюють, яке щастя їм звалилося на голову

Отар Довженко
Отар Довженко – український журналіст, медіаексперт, викладач кафедри журналістики УКУ. Народився 1981 року в Запоріжжі, до 20 років жив у Дніпропетровську, потім – у Львові, подекуди в Києві. Закінчив факультет журналістики Дніпропетровського національного університету.
Що Вас тут найбільше вразило, запам’яталось у Тернополі?

Перш за все, вода. Це те, чого дуже бракує у Львові, та й у більшості галицьких міст взагалі. Тернополяни навряд чи усвідомлюють, яке щастя їм звалилося на голову у вигляді озера та річки. Щоразу, коли буваю у вашому місті, проводжу стільки часу, скільки можу, над річкою та ставом, навіть якщо погода не сприяє прогулянкам. Завдяки величезному ставу виникає якесь таке приморське, курортне відчуття, а млинові колеса на каналах у парку – це взагалі чарівно. Можна ходити, втикати і думати про своє цілий день.

Я майже не був на околицях чи в мікрорайонах, які, ймовірно, в Тернополі такі самі, як і скрізь. Але центр приємно вразив мене чистотою і компактністю. Є міста, куди їдеш подивитися «щось» – собор, замок, музей абощо, – а є такі, де ніби й немає нічого, але сама атмосфера, саме перебування на вулицях і площах заряджає енергією. Тернопіль, мені видається, належить саме до другої категорії. Завжди радий туди повертатися.

Що Ви такого, можливо, зустріли в Тернополі, чого не бачили ніде раніше?
Це важко описати, але був момент, який мене справді зачарував. Липневий вечір, я був у місті сам і чекав на пізній поїзд до Києва. Народу на вулицях було мало, й на пішохідній вулиці в центрі – забув уже, як вона зветься, – побачив чоловіка років 40 якоїсь дуже європейської, стильної і шляхетної зовнішності. Саме такими я завжди уявляв героїв романів Андруховича – Перфецького чи Цумбруннена, наприклад. Він елегантно дефілював серединою вулицею, а в нього між ніг вився здоровенний сірий кіт у нашийнику. Коли чоловік переступав, кіт проходив у нього між ніг, щоразу змінюючи напрямок руху. Чоловік і кіт були дуже схожі, випромінювали неспішність і гідність. Не думаю, що це було щось типове для Тернополя, але навряд чи щось подібне можна побачити в Камені-Каширському чи Красному Лучі.

То які ж, за вашими спостереженнями, тернополяни?
Знаю занадто багатьох і різних, щоб робити якісь узагальнення. Серед тих, кого знаю, набагато більше добрих і щирих, аніж лихих. Але парадокс у тому, що я зазвичай був у Тернополі або сам, або з родиною, але практично ніколи не здибався там із тернополянами. Всі, кого я знаю – або віртуальні знайомі, або ті, що переїхали або приїхали в гості з Тернополя до Львова чи Києва. В усякому разі, в мене є теорія, що красиві місця впливають на формування душі, роблячи її красивішою, тому думаю, що тернополяни мають у собі щось особливе.

Що би Вам хотілось їм побажати?
Тримати озеро в чистоті й не виловлювати всю рибу – колись неодмінно приїду ще й прихоплю з собою спінінг

Comments are closed.