Свої місця. Тернопіль очима Миколи Дмітруха

У живописі цього художника панують самозаглиблення, зосередження, спокій, настроєвість. Тут враження творять кольори, те, як вони взаємопроникають, доповнюють один одного. Художник малює олією, тому його роботи легкі, напівпрозорі, ніби в них повсякчас вчувається легенький вітер.

Але нині мова не стільки про живопис, скільки про Тернопіль Миколи Дмітруха. Хай це місто постає на роботах не так часто, як степ, в який  закоханий з дитинства, проте постає рельєфно, дихаюче…

Народився художник на Миколаївщині в родині депортованих з Польщі.

— Зрештою, не можна сказати, що я випадково в Тернополі: батько в кінці сорокових відбудовував місто (зокрема, брав участь у спорудженні теперішнього Українського дому «Перемога»). У 1950  році родина переселилась на Миколаївщину, де я народився та     прожив перших 16 років. У сімдесятому році переїхав до Тернополя, з того часу постійно тут мешкаю. Мене завжди вабила Західна Україна. Я був наслуханий про неї від батьків.

— Коли приїхав до Тернополя, тут усе було інше, ніж на півдні. Там — лимани, сонце, море, спека, часом земля аж тріскала від посухи. У Краснопіллі до початку 50-их років було лише кілька криниць з   питною водою, як там називали «сладка кирниця», решта — солені,   бо до моря було менше двадцяти, а до лиману сім кілометрів. Потім  в радгоспі пробурили свердловину і водопровід був майже в кожному подвір’ї. Ті криниці стали нікому не потрібні. Шкода. Їм би пам’ятник поставити – люди в черзі стояли, щоби набрати води.

Коли приїхав до Тернополя, вразив вологий клімат — на початку сімдесятих тижнями майже безперестанно лило. Стояли тумани. Це мене дуже вразило. А тепер уже й тут влітку як на півдні. А ще там був інший запах землі: поля пропахлі хлібом, кавунами, динями,   виноградом, гірким полином, морем, лиманом. Але у Тернополя є свій запах, особливий та неповторний.

— У Тернополі мене найбільше вразив вечірній став – його   запам’ятав ще з середини 60-их, коли вперше побував тут. Він, мов велетенське дзеркало попід замріяними вербами, виблискував вогнями набережних ліхтарів, вікон будинків, небесних світил.

Спочатку жив на Загребеллі. До речі, тоді ще говорили: «Йду до міста», коли йшли до Центру. А Галягура (нині її часто називають Кутківецькою горою), була ще лисою. Галягурою її ще називають старожили, бо там стояв маєток Галля, власника млина, котрий був споруджений на місці, де нині встановлений пам’ятник Степану Бандері…

Тернопіль сімдесятих був дуже небагатолюдним — тільки приблизно у 71 році з’явився стотисячний мешканець. А ще – милим та лагідним, притягував до себе. Хоча, нічого особливого тут, здається, й не було — місто тільки недавно відбудували після війни, воно було сірим від новобудов і асфальту…  Але було багато простору, місця. Приміром, алея посередині нинішньої Руської — там же були і лавки, і зелена зона — улюблене місце відпочинку. А тепер, коли проходжу там, дивуюся, як усе поміщалося.

Завжди людно було в парках. На прогулянках збирався весь Тернопіль. Парк Тараса Шевченка у вихідні ледь поміщав містян, що любили тут відпочивати. Всі радо спілкувалися, знайомилися.

Я й досі не можу забути верби, що росли перед кооперативним технікумом — вони були величезні та дуже красиві. Їх знищили, очевидно, для того, щоби відкрити фасад. Тополі живописно обрамляли став біля дамби, від Надставної церкви до готелю «Галичина» тягнувся сірий мур, що ніби замикав простір, і вносив у нього затишок, гармонійно поєднував елементи.

— Нинішній Тернопіль — зовсім інше місто, ніж те, яким запам’ятав, коли приїхав. Думаю, моє покоління живе спогадами й порівнює, як то було колись, а як тепер. Проте він і нині ошатний, милий, зелений, просторий, привабливий… а став! – направду файне місто. Ми часто не помічаємо краси, серед якої живемо, поки про це не нагадають інші. Хоча, якби ми дбали про місто так само, як дбають про нього за високими мурами приватних будинків, він став би ще кращим. Але Тернопіль таки особливе місто зі всіма його особливостями, людьми, затишними місцинами. Він полюбився мені.

— Звичайно ж, мене приваблює стара архітектура. Одна з улюблених будівель — церква Різдва Христового. Вона цікава архітектурою – коли дивишся на неї під різними кутами зору, її обриси змінюються. Замок вражає величчю саме у підвалах, де без прикрас і штукатурки  видно оголене каміння твердині.

Залишки давнини розкидані шматочками тут і там – у внутрішніх двориках, вуличках. Люблю бувати у закутку внутрішньої сторони Валової – там згромаджено кілька будинків, що стоять стіна до стіни. Іноді думаю про них, і стає шкода таких місцин — не знаєш, скільки часу ще стоятимуть, чи не збудуть попереду, а чи й на місці них щось нове. Але, зрештою, трапляються випадки й гідних реконструкцій.

Ще трохи зберіг давню красу та дух Новий Світ, таке-собі місто в місті. Там панує особливий дух. Та, на жаль, він теж втрачає деталі – будинки утеплюють, знищуючи ліпнину та автентичні вікна. Люди часто не розуміють цінності цих оздоб, за збереженням історичного вигляду міста мали б слідкувати державні структури.

— Іноді хочеться намалювати старі кам’яниці, але доводиться   довго їх  шукати серед забутих двориків, які затінені   новобудовами. Від старого міста мало що лишилося, а те, що залишилося, розфарбовують, заліплюють рекламою. Ось вулиця Руська, ніби й давня, зі збереженими будинками, але така, як стара намальовано недоладно баба.

— А ось степи я не стомлююся малювати. Вони не відпускають мене. Подумки повертаюся туди щораз. Тож вибач мене, Тернополе, що так часто повертаюсь до степу.

Анна Золотнюк.

Ілюстрації: картини Миколи Дмітруха.