Свої місця у Тернополі. Без назв. Не дано їм (фото)

Та багато тут їх в мене, тих улюблених місць Тернополя, вже й ліку нема їм. Все мені в ньому цікаво, делікатно про кожну деталь написала б, якби вміла то гарно і вправно. Але фокус в тому, що Тернопіль, на відміну від інших міст – це для мене не про місця, це про гештальт. Настільки він цілісний, камерний і така вдала анатомія його тіла, шо інколи навіть говориш про нього мимохідь в чоловічому роді, за його ім’ям-назвою, як про людину, а не як про місто-воно.

Спроба написати про ліси, що довкола нього і промислову зону, що в самому його нутрі, де гуляється мені найчастіше, найчесніше і найприємніше, так нічим вдалим і не закінчилась. Ще тут є десять кілометрів майже щодня, а часом і нощно, хоча пріоритетно на світанку чи призахідно, ходженого чи біганого роками марштуру довкола ставу – годен знати, скільки то вже тих кіл минуло, на тисячі рахунок. Але з тим описом теж нічого не вийшло. Ну та бо сказано – не про місця це місто. І навіть не про напрямки чи маршрути його.

У самому серці має велике вологе око – знай небо виглядає, чим би в нього не кидали. Навстіж відкриті лиця перехожих на вулицях — книжки, котрі бери та читай — всі сюжетні лінії одна за одною та всі водночас в одному сценарії. Прошитий тугими жилами вулиць, до пульсуючого гудза скручених в центрі. Наскрізно та пронизливо через той центр пронизаний металічним прутом залізниці, навиліт, як метелик голкою, чи то його незламний хребет, вздовж якого мурахами потяги бігають? Накрохмалені комірці стін його будинків; пошаровість полотняних злегка пожовклих від часу сорочок поверхів старих будинків; мереживні манжети його кованих балконів, сходових кліток, парканчиків і віконних граток; розхристаність його перехресть; чорний з попелом сюртук розораних в дрібну смужку полів довкола нього, викроєних по строгим прямим лекалам; натоптані підошви його площ; долонями пришвартованих човників тримає берег; вітер в його голові, коли він неквапно і впевнено долає свої насправді марафонські дистанції; сивина, що лягає від морозних ранків у його волосся; чи одну звабив білою ліпниною і барильєфами обличчя свого – такий славний; роси на незліченних його очах і защетинених щоках газонів; потами сходять шиби його вікон і маршруток. По світанках виспіваний безліччю свого птаства у парках і скверах – як єдиноправний пташиний король їхній. По вечірніх перших зорях загаданий. І по тих, шо падають – теж, по кожній з них. Глухими вікнами намагається роздивитись щось важливе у трьохликому годиннику, як у дзеркалі, що причаївся за ненадійно-деревляними ребрами лавчинок. Сходжений під вітрилами снів руслами чорних річок, що вночі розлились тінями від дерев по асфальту. Вимріяний тисячами молодих людей, які кожного року все нові приїздять сюди шось в нього мудрого таки навчитись. Залишений тисячами зневірених у ньому заробітчан, прокльонами їхніми вуха в’януть, про те, який він бездарний немилостивий виродок. Живий тисячами живих у ньому людей з чимось живим всередині.

Шоб йому не позаздрили, Тернопіль любить прибіднятись і виглядати дуже бідово, та й не до маніжностей йому зара, не розмінюється на дрібні компліменти: каже, шо тут немає роботи, нездала влада, погані дороги, запилюжені брудні тротуари, неприбране сміття, неметені двори, висока вологість, дороге житло, непомірні ціни на їжу, все більше аптек-ломбардів-секондів, все нижчий рівень життя. І сам би з себе, певно, виїхав, якби міг, бо й так сам не в собі часто, хоч і виду не подає. Про людське лихе око і про всяк випадок так все і має виглядати, поки в країні біда, ну правда ж. Але я знаю, чим насправді живуть люди, які люблять це місто, дбають про нього, намагаються вигребти. І про це не розкажеш отак просто. Це треба проживати разом з ними день за днем. І тільки так відчуєш і знатимеш, шо тут ліпше, ніж деінде в світі з-поміж інших мурашиних ферм, якщо таки про міста говорити.

Часом враження таке, шо Тернопіль є самодостатнім організмом і люди йому по стільки по скільки. Так, ніби він сам заповнює тишу своїх підземель, визначає пропорції чоловіків-жінок у своїй чашці Петрі, настукує змученими та вправними пальцями ритм вулиць і відраховує кількість на них машин, вимальовує різнобарв’я їх кольорового потоку, вираховує співвідношення циган та бомжів, бродячих собак та бездомних котів, водить тебе своїми найпотаємнішими закапелками – перевіряє, чи не злякаєшся, не відвернешся, коригує насиченість зеленого відтінку дерев і трави у парках, інтенсивність запаху кави з перцем на твоїй кухні зранку, вибиває на калькуляторі кількість робочих дзвінків і скайпів, які приймеш за день і навіть тих, які зробиш ти. Так, ніби він знає все про всіх і про все, просто грається фігурками-іграшками заради розваги чи просто, щоб вбити час великим конструктором. Уявляє себе. Вигадує себе сам. Смертельно втомлюється. Віддихується, часом навіть на  лікарняних койках, і завжди продовжує. Яким завтра захоче бути, сам хоч знає?

Місто-бутафорія і місто-справжність водночас. Місто-спектакль. Місто, яке відкриє та подарує тобі всі свої казки та історії, не сказавши й слова, якщо ти вголос розкажеш йому хоча б одну свою, в яку аж сам дійсно безпідставно повіриш, якої не побоїшся і яка йому справді сподобається, твою найліпшу вигадку. Місто, якому хочеться вірити, як в ту ж таки казку. Місто, яке заслуговує на це. Місто, яке справджується руками своїх жителів і роками їх невпинної праці заради.

Дарця Веретюк.

Фото Анна Золотнюк.

Comments are closed.