Залишили дім, друзів, бо треба було тікати: як та чому білоруський журналіст з сім’єю переїхав у Тернопіль

Через те, що говорив правду, був змушений покинути дім у Білорусі журналіст Максим Гацак. Чоловік разом з дружиною та чотирма дітьми переїхав в Тернопіль. Зараз працює дистанційно. Зізнається, за домом сумує, але мріє повернутись уже в вільну та нову країну, пише 20 хвилин. 

Із Максимом Гацаком зустрічаємо за чашкою чаю. Чоловік добре спілкується українською. Із ним цікаво поговорити і про політичну ситуацію в його рідній країні  — знає усе в деталях, бо інформує щодня читачів. 11 років чоловік працює на першому незалежному опозиційному каналі «Белсат». Це видання, яке фінансується польським урядом у Білорусі і виступає за опозицію до діючої влади. 

Із 15 років пан Максим жив у Мінську, спочатку працював перекладачем. Згодом пішов журналістику. Цією професією живе: щодня пише про суспільне життя та політику. Останнє і змусило його, разом з сім’єю покинути рідну країну. Їм загрожувала реальна небезпека.

 Непросто людині залишити дім, друзів, рідних усе нажите майно і податись у світи… Але інших варіантів не було. 

Немає опису.

  — Пане Максиме,  чи могли ви там, у себе вдома, як журналіст вільно говорити те, що хочете?

 —  Це і інтернет-платформа і телебачення. Переслідування саме наших журналістів були і до цих останніх подій..

Щодо свободи слова, здебільшого казати можна було багато. Але треба все ж, знати межі. Цензура працювала, і ті речі, які могли йди не в користь Лукашенка, з ними треба було бути обережним.

Затримували колег 

 —   Чому ви були змушені їхати? Невже не було іншого вибору?

 —  Це був липень. Вибору не було, бо почалась «зачистка» моїх колег. Тому було зрозуміло, що завтра можу бути наступним. Силовики без розпізнавальних знаків вривались у квартиру зранку, коли люди ще спали. Когось могли побити до пів смерті, когось затримували і відкривали кримінальну справу, а ув’язненим теж, повірте, там було не солодко. На щастя, зараз мої колеги, про яких розповідаю, уже на волі. Але тоді затримали чимало журналістів, знаю людей, які від липня і досі у в’язниці.

Я і сам помічав, що довкола мене неспокійно: хтось пробував потрапити до квартири, невідомі люди постійно були біля моєї дачі. Можу сказати, що і зараз, поки я тут, в Україні, мене не відпускають… Щодо мене проводять перевірки.

—  Пригадайте, якою була робота в дні мітингів, як це бути журналістом у такі моменти?

 —  Перше, що зробила влада  —  вимкнула інтернет на чотири дні. Ми ходили на усі акції, зв’язок був лише телефонний, через проксі-сервери передавали інформацію за кордон, а звідти вже її публікували. Це була моя друга акція, перша — у 2010-му після виборів, але їх не можна порівняти. Бо тепер і зброя була, і газ застосовували. 

 —  Що зараз відбувається у Білорусі? Чи залишились люди, які продовжують відстоювати головні ідеї акцій? 

 —  Не хочу бути пустослівним, але опитування, які проводили різні соціологічні компанії, кажуть, що більшість білорусів проти Лукашенка. Підтримують його від 20-ти до 30-ти відсотків людей.  І це причина того, що ми маємо зараз міграційну кризу. 

Чому Тернопіль?
 

 —  Чому вирішили їхати саме в Тернопіль? У інтерв’ю одному з тернопільських видань ви сказали, що Галичина близька вам ментально. 

 —  Чимало білоруських журналістів, яких знаю, поїхали до Польщі, Литви, у Грузію, ну і в Україну. Так, я вірно сказав. А ще ми хотіли зупинитися саме в Західній Україні. Бо якби ми жили у Києві чи Харкові, до прикладу, де багато російськомовного населення, дітям було б важче вчити білоруську. 

 

 — У вас чудова українська. Як вчили мову? Чи бували в Тернополі до переїзду?

 — Мені подобається українська: читав, багато слухав. Українська дуже подібна до білоруської, хоча фонетика дещо інша.  Щодо Тернополя, ні, раніше не був, приїхав сюди з сім’єю вперше, одразу з речами і ми залишились жити.

 — Вам довелось залишити житло, друзів, оточення. Як змогли?

 — Приїхали в Україну в серпні.Це було дуже важко. Вдома залишилась родина, друзі, квартира, дача, яку ми не добудували. Ми забрали не усі речі. Щось змогли взяти, щось залишили. 

На зображенні може бути: одна або кілька осіб, на відкритому повітрі та пам’ятник

 —  У вас четверо дітей. Як вони і дружина сприйняли переїзд? 

—  Двоє малюків у нас дошкільного віку Ядвізі 5 рочків, Агнєшці 8 місяців. Найстарша донька, якій 12 навчається у білоруській онлайн-школі, яку створили спеціально для дітей емігрантів. А син пішов у школу тут, у Тернополі, він третьокласник. Онлайн-школа розпочинається з четвертого класу. Навчанням він задоволений. Щоправда, програма дещо відрізняється. До прикладу, вдома він вчив китайську мову, тут вивчають англійську. Щодо дружини, то вона зараз в декретній відпустці з наймолодшою дитиною. Ностальгія є у нас всіх. Досі, коли мене запитують: що там у вас вдома, думаю про Білорусь. Можливо, тому, що весь час проводжу дистанційно за новинами цієї країни, можливо, бо просто сумую (ностальгійно посміхається — прим.ред)

На зображенні може бути: одна або кілька осіб, люди стоять, на відкритому повітрі та дерево
Про ситуацію на польсько-білоруському кордоні

 —  Чи ви бачите солідарність між людьми, які змушені були покинути свою країну? Чи підтримуєте стосунки з ними? 

 —  Так, ця солідарність добре проявилась минулого 2020-го року, коли почалась пандемія, людей залишили сам на сам з хворобою і критикували їх за те, що вони помирали. У цей момент багато людей перестали довіряти владі. Потім була «водна криза» в Мінську. Під час виборів розвивались зв’язки між людьми: між дворами, між домами. Люди познайомились з сусідами, яких бачили багато років поспіль, але не знали. Зараз, на жаль, це все практично знищено. Хоча і зараз світ пам’ятає ці події. Наприклад 27 листопада біля Тернопільської міської ради має бути вивішено Білоруський прапор, оскільки це світовий День солідарності з Білоруссю. Тоді ж наші прапори мають вивісити у багатьох містах світу.  

 — Світ стежить за подіями на польсько-білоруському кордоні. Ви висвітлюєте це у своєму виданні?

 —  Зараз Білорусь іде до того, що за свої дії світ буде вимушений застосувати проти них нові санкції. Не знаючи, що робити, вони пробують якось натиснути на європейські країни. Після того, як Лукашенко посадив літак з опозиційним журналістом, який летів з Афін до Вільнюса через Білорусь  —  європейські країни висловили обурення таким діями. Усім літакам було заборонено літати над Білоруссю, а білоруським літакам  —  до Європи.А це 

дуже великі фінансові втрати. У відповідь на санкції Лукашенко сказав, що не буде стримувати мігрантів, які хочуть потрапити через Білорусь до Європейського Союзу. 

І він зробив навіть більше: почав їх завозити до Білорусі з Іраку, з Сирії. Зараз офіційно в Білорусі сім тисяч таких людей є, неофіційно  — приблизно 15. Вони завозили людей, брали за це досить великі гроші і скеровували спочатку до литовського кордону, потім  —  до польського.  

 —  Чи залишились б ви жити у Тернополі назавжди? 

 —  Ні, як кажуть, у гостях добре… Я хочу повернутись додому, і я вірю, що це обов’язково буде. Щоправда, доведеться почекати.У Білорусі розпочався невідворотний процес, і його завершенням має стати закон в цій країні, якого наразі, на жаль, там немає.

Ольга Турчак, 20 хвилин

Коментарі вимкнені.