Обличчя Чорткова: на Володимира Погорецького покладена висока місія

Писати про себе, погодьтеся,  справа невдячна – ні похвалиш свою особу, ні покритикуєш її, і зле те, що простору для маневрів у таких діях нема ніяких. Якщо, наприклад, намалюєш собі німб над головою чи на ту саму голову покладеш терновий вінець, то докорів і насмішок потім від своїх колег, приятелів і просто читачів не обберешся, найпрудкішим конем не об’їдеш.

Але спробую і цю, як кажуть у нашому великому колгоспі, «ситуацію розрілити», якесь таке-сяке про себе слово мовити. Що ж мені про Володимира Погорецького читачам «Погляду Тернопільського» розповісти? Народився, вчився, одружився… Та інформації в інеті про мою скромну персону і так «до виборУ й до кольорУ». Але, якщо бути серйозним, то за плечима моїх прожитих літ — навчання у Полівецькій (родинному селі) восьмирічній школі, Джуринській десятирічці, строкова віськова служба в Афганістані, студії в медичному та Богословському інститутах, журналістика, письменницька праця й суцвіття усіляких проблем і клопотів, зрідка — сонячних переливів із густого перевесла чи вервечки прожитих днів.

Вже п’ять років покладена на мене висока місія – бути головним редактором журналу «Золота Пектораль», який є візитівкою Чорткова. Місцева влада про цю візитівку знає, наслухалась про неї вже вище свого чубка, але духовний продукт їм поки що не по зубам і не по кишені,  я навіть би сказав, що то для них постійна головна біль і ніяких пігулок від нього ще наша фармація не придумала. Але місто Чортків, у якому сьогодні живу, я ще п’ять років тому перейменував для себе і своєї родини на Золотопекторалівськ, а письменники, які хочуть у цьому місті отримати  тимчасову прописку, мусять (і нема на те жодної ради) іменувати себе золотопекторалівцями. Я вже не раз говорив у засобах масової інформації, що золотопекторалівському директору на кожному кроці приходиться зустрічатися з ріжними проблемами, які ледь не доводять його до нервового зриву/сказу, але, заспокоюю себе не раз, хтось мусить тягнути цю лямку. Дав мені Господь Бог такого хреста, то мушу його нести. Але мереживо світлих думок завжди бере верх на суєтою світу, над людською підлістю, лінивством і жорстокістю, зрештою, і над чортківським владним баламутством.

Люблю я жонглювати словами. Люблю журналістику і літературу. Перевагу віддаю літературі. Люблю письмо метафоричне, метафізичне, неординарне, оковирне, задерикувате. Страх не люблю злодіїв, брехунів, стукачів і підлотників. Мабуть, Афган поклав свій відпечаток… Але мрію, що колись закінчаться наші муки та поневіряння, зійде над Україною сонце правди, достатку і свободи. Це висока мрія, а приземлена – це відкрити у Чорткові видавництво «Золота Пектораль», над цим проектом я зараз працюю. Уявіть тільки собі: «У місті Золотопекторалівську кується журнал «Золота Пектораль», працює книгарня «Золота Пектораль» і, якби Господь Бог допоміг, у місті над Серетом було би ще і видавництво «Золота Пектораль».

Мені в Чорткові, якщо бути об’єктивним, важко дихається, не вистарчає простору та уваги, аби втілити у життя усі задуми та пляни. Але якось пхаю я ту біду, а біда пхає мене, бо вдома, що не кажіть, але і рідні стіни допомагають.  Але я люблю своє місто не до глибини власної кишені, не до вишитих фіранок, а до кожної клітини свого єства і воно відповідає мені такою самою чеснотою. Власне, це все у сукупності дає мені можливість творити і жити.

Коментарі вимкнені.