Автор фільму “Інший Челсі” хоче зняти стрічку про Західну Україну

Німецький режисер-спостерігач віщує Україні нового лідера.

У рамках фестивалю Docudays UA Києву презентували вже відомий на Заході документальний фільм «Інший „Челсі“: історія з Донецька». Показ у столичному Будинку кіно супроводжувався оплесками, навіть оваціями. Тим часом цей проект отримав нагороду в Німеччині на конкурсі Max Ophuls Preis як найкраща документальна стрічка. Зняв картину німець Якоб Пройс, який перед тим був спостерігачем на наших виборах.

В ексклюзивному інтерв’ю DT.UA режисер Пройс розповів, що хоче зняти новий проект про Західну Україну; пояснив, чому Захід не завжди поділяє пориви нашої опозиції; висловив припущення, що невдовзі в Україні з’явиться новий політичний лідер.

Західна преса похвалила картину «Інший „Челсі“…» за розуміння ментальних нюансів, за контрастне відображення українських реалій, а також за тонкий гумор. Картина саме й побудована на контрастах. Розповідаючи про феномен футбольного клубу «Шахтар», режисер показує прірву, яка розділяє фанатів цього клубу. З одного боку — Микола Левченко, секретар міської ради, в усьому успішний і заможний політик. А з іншого — наші шахтарі, для яких цей місцевий клуб є уособленням «донецької мрії».

Картина насичена курйозними анімаційними вставками. Сам режисер демонструє віртуозне вміння ставити місткі, гострі запитання, виводячи співрозмовників на чисту воду.

На прем’єрі в Києві, до речі, режисер зауважив, що його герою, панові Миколі, набагато важливіша персональна думка Ріната Ахметова про цей фільм, ніж відгуки простого народу…

— Якобе, як ви вийшли на тему донецького клубу «Шахтар» і безпосередніх героїв вашої картини? Це чиста випадковість? Чи була якась передісторія?

— Мабуть, передісторія була… Я сам народився в Західному Берліні. Вивчав право у Франції, в Сорбонні. Певний час жив в Іспанії… Загалом, мої дитинство і юність минули в Західній Європі.

Але 97-го я поїхав у Москву. І місяць вивчав російську мову. Багато разів потому приїжджав у Росію. І навіть проходив альтернативну службу в Нижньому Новгороді.

Оскільки вивчав право в Сорбонні і добре володію російською, то досить часто був спостерігачем на виборах у країнах колишнього СРСР — від ОБСЄ.

І тут 2004-го я потрапив у Маріуполь — як спостерігач. Але на той час про вашу країну знав небагато. Бував кілька разів у Києві, Одесі.

До того ж не знав про певний поділ на Захід і Схід України — до 2004-го.

І, як людина із Заходу, дуже здивувався, що 90% голосів у Маріуполі віддали за синьо-блакитних. Мене вразив і Донецьк… Насправді це місто краще на вигляд, ніж багато інших міст, але вже російських. Там гарний центр. Відчувається, що гроші в місті є.

Природно, в таких мегаполісах є і дуже бідні люди, і дуже багаті…

— Тобто ви як російськомовна людина відразу й занурилися у специфіку ментальності Східної України?

— Так, ментальність донецьких — особлива… Це російська ментальність. Але досить патріотична. Така локально-патріотична. Ось тоді у мене й виникла ідея зняти документальне кіно і про це місто, і про всю Східну Україну.

Спочатку розглядав суто політичний хід. Оскільки, відвідавши Донецьк, зрозумів: Захід багато в чому помиляється, малюючи свої картини помаранчевої революції. Мовляв, «добро» — це помаранчеві, а «зло» — виключно синьо-блакитні… Але в Донбасі, у принципі, немає інформаційного вакууму. І вони все одно голосують і голосуватимуть не за помаранчевих, а за «своїх».

Коли я приїхав сюди уже вдруге, то не можна було уникнути теми «Шахтаря». У зв’язку з тим, що Ахметов почав будувати «Донбас Арену» і «Донбас Палас».

Вже потім на стадіоні познайомився з майбутніми героями фільму — шахтарями Сашком і Лукичем… Вони просто й людяно розповіли про своє життя. Про те, що 55-річний Сашко — вболівальник «Шахтаря» понад тридцять років. Стадіон у Донецьку і став для мене якимось дзеркалом суспільства. Саме через цей образ ми й намагалися відтворити портрет Східного регіону. Бо на цьому стадіоні збираються різні люди — багаті і бідні, щасливі й нещасні, ситі й голодні. У тому числі і деякі наші герої — прості шахтарі. Ми виясняли у фільмі, чим вони живуть, що думають про події в країні.

Пізніше випадково познайомився з Миколою Левченком, секретарем Донецької міської ради. І ця людина — у фільмі — стала ніби противагою шахтарським реаліям. Тому що його побут і стиль життя повністю відрізняються від життя тих-таки Сашка, Лукича, Степановича або Валі.

— Що вас, уже як спостерігача, у 2004-му найбільше вразило на українських виборах?

— Українські вибори не особливо відрізнялися від тих, за якими я спостерігав у Росії. Все було добре організовано. Як і скрізь — за столом якісь «радянські» жінки… І на 13 жінок у комісії припадає один чоловік. Ці жінки серйозно стежать за порядком і до всіх ставляться як до школярів. Оскільки я представник Заходу, але російську розумію, то відразу сказав: «Я — незалежний спостерігач і не підтримую жодного з таборів».

Мені, до речі, було цікаво, що саме спостерігачі від комуністичної партії проявляли надзвичайну свідомість, добре знали свою справу. Тобто в них — професійний підхід. Вони досконало вивчили виборчі закони. А спостерігачі від інших партій узагалі не знали тонкощів, часто сиділи й читали книжки.

Вдруге на ваших виборах — уже парламентських — я побував 2007-го. Під час цих зйомок… І саме в день виборів Микола Левченко ініціював «акцію»: автопробіг у «Жигулях» по Донецьку, коли гучномовець оголошує текст на зразок «Ідіть на вибори, хто не йде — зрадник батьківщини! У Західній Україні вже 80% населення проголосувало! Ми чи вони?»

Всім зрозуміло, що це не агітація за якусь одну партію. Але якщо людина йде голосувати в Донецьку, то зрозуміло за кого.

Це звичайний технологічний хід — оминути правило: мовляв, у день виборів немає агітації. Тому навіть цей факт добре демонструє політичний фарс, наявний у вашій країні. Можна знайти будь-які лазівки, щоб оминути закон.

— Ви знімали кіно переважно про донецький «Шахтар». Такий клуб для України — на ваш погляд — це правило чи все ж таки виняток із правил?

— Це не виняток… В Україні є багато клубів, що розвиваються. І «Динамо», і «Дніпро» мають серйозних спонсорів. Та й сам Рінат Ахметов був би задоволений, якби й інші люди вкладали гроші у футбол. Можна було б говорити про конкуренцію… Звісно, до такого рівня, як «Шахтар», в Україні не всі піднімуться. І це виняток. Оскільки є стадіон, готель, навіть «академія». І еліта Партії регіонів — Ахметов, Колесніков — на всіх іграх «Шахтаря» на VIP-трибунах. В Україні дуже чітко простежується зв’язок між спортом та політикою. Дуже…

— Під час зйомок свого «Іншого „Челсі“ ви бачили моменти підкилимної боротьби українського політикуму чи протистояння всередині одного табору?

— Не можу цього сказати… Принаймні з тим-таки Левченком досить відкрито спілкувався. Але, наприклад, був на відкритті стадіону «Донбас Арена», і з цього приводу там організували великий фуршет… Уявіть, такого рівня свята я доти не бачив ніколи!

У принципі, в мене до всіх героїв цього кіно досить відкритий підхід. Єдине, що скажу: Микола Левченко під кінець зйомок дуже вже почав хвилюватися, навіть трохи жалкувати — мовляв, щось сказав так, а не інакше…

— Особисто ви — уже не як спостерігач (а, швидше, як західний громадянин) — комусь симпатизуєте з політичної еліти України? У плані того, щоб зняти фільм про когось із наших лідерів?

— Насправді — ні. І якби мені довелося за когось голосувати в Україні, я б навіть не знав, за кого.

Під час своїх зйомок дивився шоу Шустера, оскільки Левченко там інколи виступав. І мені здавалося, що серед ваших політиків були окремі розумні люди. Але з лідерів — жодного!

Сам Ющенко накоїв чимало помилок. І саме тому він програв вибори. Проте Ющенко, за своєю ментальністю, все ж таки інший політик, ніж Тимошенко або Янукович. Я іноземець, але тієї ж таки Тимошенко чомусь не сприймаю… Також одного разу вирішив, що Яценюк зможе стати хорошою альтернативою. Але й він малоперспективний — у майбутньому…

Гадаю, є одна велика проблема політики в Україні. У чому вона? У тому, що майже всі ваші політичні лідери — мільйонери!

Більшість людей у вас і розчарувалася в такій еліті. Але тепер уже явно дозріло місце для якоїсь нової людини. Тому й не здивуюся, якщо на наступних виборах у першому турі хтось набере 20%…

А зараз ваша опозиція приїжджає до нас у Берлін і кричить, що нинішня влада влаштовує «третій рейх»… А в нас у Берліні кажуть — ви ж і програли вибори тому, що п’ять років нічого не робили!

Проте українці звикли до свободи слова (у моєму фільмі це є). У вас люди відкрито говорять про систему. І це влада допускає. Цим Україна й цікава для Європи.

— Після виходу фільму особисто вам ще не закрили дорогу в Донецьк?

— І я саме й лаштуюся відвідати цей край. Хочу саме в Донецьку показати картину. Буде цікаво, як її сприйме тамтешній народ. Треба буде з німецьким консульством вирішувати питання майбутнього показу.

Щоб ви зрозуміли головне: я зовсім не хочу опинитися «всередині» боротьби між вашим Заходом і вашим Сходом. Мені важливо, щоб такий показ у Донецьку був організований нейтральною стороною.

— А правда, що Микола Левченко хотів купити права на показ цього фільму на території СНД?

— Мені здається, він хотів уникнути недвозначної ситуації, якби картина потрапила до рук політичних опонентів і стала інструментом у чужих політичних цілях. Так чи інакше, а українська політика — слизька.

Втім, нашу картину вже продано в кілька країн: Фінляндію, Ізраїль, Польщу…

— До речі, а який бюджет фільму?

— Фінансування надходило з різних джерел. Більшість — німецьке ТБ, майже половину бюджету виділив один фонд. У цієї організації ціла програма щодо Східної Європи. Ще допоміг фонд кінематографії в Євросоюзі. Між Європою й Америкою — велика різниця. В Америці працює комерційна складова. В Європі часто фінансування йде з урядових фондів. У результаті бюджет «Іншого „Челсі“ становив 190?тис. євро.

— Чимало.

— Авжеж. Але можна було б витратити й більше. Ми працювали з українськими операторами. Півтора року тривали зйомки. Потім вісім місяців монтаж. Багато грошей пішло на подорожі з «Шахтарем» — Стамбул, Марсель, Москва…

Багато фото, анімації. Треба було фотографувати всі матчі…

— Здається, ви відзняли 80 годин матеріалу. А хронометраж «Іншого „Челсі“ лише 87 хвилин. Що не увійшло в картину?

— Ой, багато чого не ввійшло. Хочеться це все відтворити на ДВД… Мені самі шахтарі — герої фільму — сказали: «Якобе, що це таке? А де ж наш відпочинок біля моря, гулянки, робота в шахті?»

Так, інколи думаю, що треба зробити фільм тільки про роботу в шахті. Це було б атмосферне кіно. Адже тамтешня аура непередавана. Зі знятого матеріалу можна зробити «фільм Тарковського» — без штучного кольору. Та й самі ці люди — справжній трудовий колорит. Вони вже злилися зі своєю місцевістю…

Не ввійшло багато кумедного… Наприклад, ми були зі Степановичем і Валею на Азовському морі в Маріуполі, де вони відпочивають… Там димить «Азовсталь»… А люди — загоряють, купаються!

Не ввійшло багато матеріалу про того ж таки Миколу Левченка, про його приватне життя. У деяких кадрах мигцем показана його наречена Аліса — дуже недурна дівчина. До речі, вони вже одружилися. Показовий момент у зв’язку з Левченком: він одружився з жінкою із двома дітьми. Сказав: нічого страшного, взагалі — хочу п’ятеро, отже, ще трьох треба народити!

Не увійшли у фільм… пиятики шахтарів… Це теж велика проблема — алкоголізм у вашій країні. Ці люди навіть у шахті п’ють під час роботи. Жах! Та й кожен похід на стадіон для них означає пиятику.

— Якобе, ви ж колись проходили альтернативну службу в Росії, у Нижньому Новгороді? Причому в школі для розумово відсталих дітей. Як вас туди занесло?

— Мені тоді було 23 роки. І я чомусь дуже хотів потрапити саме в Росію. Але не в Москву. Бо там жорсткий ритм і багато іноземців.

І ось приїхав у Нижній… І потрапив у школу №39. Насправді ті діти не були розумово-відсталими, а просто — складними. Для мене робота з ними стала викликом: хлопці важко піддавалися якомусь педагогічному впливу… Наприклад, я як іноземець спочатку не реагував на слово «козел». А потім… Тобто для мене це була добра школа великої російської мови. Пригадую, спочатку вони мене запитали: «Як тебе звати?» А в нас же в Європі не заведено називати по батькові. Тому й сказав: Якоб… Вони відреагували: «А що, можна просто Яша?» — «Ну чому ж ні!» І я відразу втратив повагу. Не зрозумів, як це важливо, щоб називали — Якоб Геральдович…

— Загалом, захопившись Росією, ви відкрили для себе й Україну. А яка ще тема з наших реалій могла б вас із часом зацікавити?

— У вас багато цікавого! Було б цікаво зробити щось про Західну Україну. Не думаю, що там ситуація економічно краща, ніж на Сході. Але треба шукати тему. Цікаво зняти про Чернівці. Є один німецький документаліст, який зробив фільм про Чернівці. Це кіно мені дуже сподобалося. Розповідає про двох євреїв похилого віку, які народилися ще за Австро-Угорської імперії. В цього режисера дуже інтимний і спостережливий підхід, він не судить, а просто показує. На мене його картина справила велике враження.

Взагалі, пострадянський простір — невичерпне джерело сюжетів. Адже була дуже могутня імперія, яка на наших очах розпалася. У самій лише Росії можна все життя знімати документальні фільми…

Фото Docudays UA