Де у Тернополі є 400 метрів пекла

Є в Тернополі відрізок дороги, де найчастіше можна почути стислу, але вибухово-застережливу фразу, винесену в заголовок. Це дорога, що пролягає біля центрального ринку і тягнеться якихось 400 метрів від нової автобусної зупинки до видавництва «Збруч».

У будні тут нескінченним потоком проїжджають машини, хоча сказати, що вони проїжджають, – це надто гучно, насправді вони повзуть, або сунуть, або просто простоюють у заторах. Водії мають набратися терплячки, щоб подолати ці кілька сотень метрів. Іноді на це йде стільки часу, що жінка, яка сидить біля свого чоловіка-водія, може успішно побігти по покупки, не боячись, що не встигне.
Але страждають не лише водії, яким доводиться не тільки просуватися черепашачими темпами, марно спалюючи недешеве пальне, страждають без-транспортні перехожі, яких тут завжди безліч, бо ж поблизу ринок. Товчія така, що тримайся. Шум, галас. Люди штовхаються, водії сигналять, паркувальники лаються. Жах і тільки. А коли якийсь вантажник намагається проїхати «теліжкою», тоді взагалі виникає чортзна-що. Якщо хтось хоче уявити собі, як виглядає пекло, то має зазирнути в це місце, спробувати протовпитися в розтривоженому, як рій, натовпі. Отут людська натура повністю проявляється в усій своїй «силі і красі», бо всі стомлені, всі поспішають, усі роздратовані, спробуй когось зачепити – почуєш безсмертну українську лайку. Але не тільки в тому небезпека, що та лайка пробиває твоє енергетичне поле. Тут стаються значно серйозніші інциденти і пригоди, бували й нещасні випадки (пригадую, кілька років тому загинула дитина), постійно нависає загроза нової жертви.
Майже аналогічна ситуація і на іншому відрізку дороги, що огинає ринок зі сходу – від нової до старої автостанції. Тут теж чимала товчія машин, хоча рух і односторонній. Однак проїхати швидше тут не вдалося б навіть легендарному Шумахерові, бо, втратиш пильність, загубиш і вихлопну трубу.
Найсумніше видовище постає перед очима в негоду. Це для любителів абсурду і сюру. Досить задивитися чи піймати ґаву, вчасно не відскочити вбік, як котрась машина тут же скупає тебе з ніг до голови.
Щоправда, з одного боку дороги перехожих захищають будки продавців, зате інший бік абсолютно відкритий. Тут, на тротуарі (хоча про який тротуар ідеться?) – стихійне продовження ринку, під мурами огорожі розкладають свій нехитрий товар пенсіонери і безробітні, що хочуть якось звести кінці з кінцями . Час від часу їх проганяють «стражі порядку», але вони з’являються знову і знову. Це непереможна каста продавців, і знищити їх не спроможна жодна влада, жодна силова структура, бо для них продавати чи не продавати – запитання майже гамлетівське.
Отака картина.
Але наші люди вже звикли до всього. І багато хто навіть не уявляє, що може бути по-іншому. Та варто побачити очі туриста, що вперше потрапив у такий-от котел. Він справді гідний співчуття, бо його психіка слабка, не в змозі сприйняти дику дійсність. Ще трохи і, здається, в людини поїде дах.

Зеновій Онищук, Золота Пектораль