Журналіст з Тернополя Андрій Орляк про візити в зону АТО: “Одне очевидне — люди миру хочуть”
 Журналіст проекту розслідувань “Брат за брата” телеканалу ZIK Андрій Орляк.
Журналіст проекту розслідувань “Брат за брата” телеканалу ZIK Андрій Орляк.
Тут, на Заході України, нам вельми кортить почути: що там на Сході, коли скінчиться війна, хто винен, як знайти правильну позицію… вервицю запитань можна продовжувати ще довго. В таких обставинах складно бути об’єктивним. Але – хто шукає, кажуть, той завжди знайде. У зоні дії антитерористичної операції уже неодноразово був наш земляк – журналіст Андрій Орляк. У прицілі камери Андрій фіксував безліч «портретів» війни, побут, оцінки ситуації українськими бійцями. Таким чином намагався розібратися у ситуації сам і допомогти в цьому іншим. А те, що не помістилося у хронометраж репортажів Андрія Орляка, можете віднайти у нашому інтерв’ю.
Про “журналістику головного мозку”
— Андрію, розкажи, будь ласка, що тебе покликало транслювати інформацію з війни, ризикуючи життям?
— Ще студеном мене муляла “рожева мрія”: попрацювати військовим кореспондентом. Принаймні, спробувати. Бодай, напіввійськовим, якщо можна так погратися словом. То була така у мене романтика в голові. Українські професійні журналісти, які працюють військовими кореспондентами (приміром, з “Інтеру”, “1+1”), розповідали серед колег, що подібна робота дає серйозний професійний і життєвий досвід. Я хотів спробувати, чи взагалі вдасться грамотно ретранслювати своє бачення воєнних подій. І ніколи раніше не подумав би, що для цього, примріом, не доведеться виробляти візу, летіти світ-за-очі у якийсь-там Багдад. А що це відбуватиметься тут, у нас. І одразу наштовхнувся на проблему: українцю військовий конфлікт в Україні, мабуть, неможливо висвітлювати як “третя сторона”. Так, сорі за пафос, об’єктивність — понад усе. Її треба добиватися. Але є багато “але”. І це розуміють, гадаю, усі. Стосовно ризикувати життям… Не перебільшуватиму — це геть не про мене. Я не перебував у таких ситуаціях, коли кулі літали над головою, а гарматні снаряди лягали у метрах від мене. Найближче — за кілька кілометрів тривала мінометна канонада. Але це, звісно, не ті “небезпечні” речі, про які варто говорити. Про це можуть, мабуть, годинами розповідати справжні, як на мене, герої і, в хорошому розумінні, хворі на “журналістику головного мозку” люди, які робили репортажі з Донецького летовища, коли ішли масштабні бої. Або, наприклад, четверо хлопців з каналу ZIK, які постійно перебувають у зоні АТО, і постійно ризикують, аби щодня розповідати про війну.
— Яким був перший візит на Схід?
— До цього, як і більшість українців, знав про події в зоні АТО з новин, від розповідей брата, у робочих інтерв’ю. Торік наприкінці листопада була нагода перевірити все на власні очі. Поїхав з волонтерами, які везли бійцям 128-ої гірсько-піхотної бригади адресну допомогу, теплі речі, провізію. Насправді, опція “цікавість” в той момент була на останніх позиціях. У 128-ій бригаді під Дебальцевим тоді служив мій брат Сашко. Найперше хотів здибатися з ним – тоді не бачилися ще з серпня. Заздалегідь запаслися засобами захисту – взяли броники, каски. Я провсяк стрічкою акуратно наклеїв на них надпис “TV” (здається, у результаті — то була б дурня нікому непотірбна). З нами були двоє вояків з 128-ої: розвідник та, попри кумедність, — пілот безпілотника. Ті, правда, переконали, що потреби у таких пересторогах з брониками немає. Залишили всю цю екіпіровку поблизу столиці. Уночі, уже в дорозі, дізналися, що Дебальцеве накрили “Градами”. Казали, містечко горіло. Там же, пізніше, побачив і війну “в дії” – в розбитих дахах будинків, розтрощених вікнах, розвалених стінах помешкань.
— Що ти відчував у такі моменти?
— Нічого. Було враження, наче потрапив у паралельну реальність. Хоча АТО уже тривало далеко не перший місяць, все це видавалося якимось далеким, нетиповим. І щоб не зациклюватися на емоціях, зосередився на роботі. Хоча, видається, інколи без власних гострих емоцій і доброї роботи не вийде.
“Журналіст рано чи пізно поїде з позиції, а там залишаться військові. Це не потрібно забувати чи ігнорувати”
— Знаю, ти одночасно робив матеріали з зони АТО для телебачення і преси. Чим відрізняється газетний репортаж від телевізійного, коли йдеться про висвітлення бойових дій?
— Різниця у картинках. Коли йде телесюжет, слова доповнює відеоряд. У газеті, зрозуміло, більше акцентується на тексті. Фото, скільки б його у тебе не було, — більше 5-6 не втиснеш на шпальту. Однак, не важливо: для газети працюєш, чи для телеканалу. Важливо інше – грамотно подати тему. Не перекручувати, звісно, нічого. Оце, як у лікарів — не нашкодити. Журналіст рано чи пізно поїде з позиції, а там залишаться військові. Це не потрібно забувати чи ігнорувати.
— Схід України справді так контрастує із Заходом, як про це часто говорять?
— Як «западенець», про Донеччину чув багато стереотипів, але не знав, що справді на ділі робиться, поки уперше не приїхав туди торік. Дисонанс, звісно, помітний. Села і селища за кількістю будинків нагадують радше хутори. Але це — суб’єктивне враження. Звісно, є і великі поселення такого штибу. Будинки виглядають значно бідніше від західноукраїнських. На вікнах — не типові для тієї ж Галичини дерев’яні вставні, як з ілюстрацій російських казок. Але констатувати, що життя мешканців Сходу схоже на російське — не можу і не буду. Знову ж таки — ми заангажовані стереотипами. Ще масу їх плодить війна.
— Постійні нервова напруга, небезпека, невизначеність не сприяють гарному настрою. Доводилося бачити конфлікти між «нашими»?
— Конфлікти бувають усюди. Врешті, підрозділи, батальйони, бригади ітд — величезні колективи. Тому нічого дивного, що трапляються конфлікти. А що з такого, прости за авангард, дрібного мирного непорозуміння… хіба що, коли ми під’їхали до розташування 128-ої, хлопці працювали над укріпленням бліндажу. На умовному-неумовному КПП нас зупинили. Правильний пароль і присутність військових розвідників серед нашого екіпажу виявилися не переконливими для вартових. Була якась напружена атмосфера, не могли порозумітися. Але вгощання цигаркою та розмова, нехай буде, про погоду — злагоджує нервовість. Головне — знайти підхід, не гарячкувати.
— Що тебе вразило у побуті наших бійців?
— Мабуть, польова “губа” – гауптвахта, де тримають штрафників. Як правило, що переборщують зі сприртним. Місце далеко не з затишних і приємних, якщо коротко.
— Як виглядає східний урбан після бомбардувань?
— Після військового містечка ми в’їхали у саме Дебальцеве. Дали, провсяк випадок, супровід з кількох бійців. Власне, дорогою встиг більш-менш оглянути місто після нічного обстрілу. Центр був добряче побитий. Місцеві саме змітали скло з тротуарів, щось підремонтовували. Окремі хатини, паравда, були уже геть приречені. Волонтери заїжджали у дві лікарні: залізничників і, здається, районку. Основну гуманітарку саме їм адресували: ліки, спецліжка, провізія тощо. Медики ношами на візках забирали мішки з картоплеою… Якось це по-особливому виглядало… Лікарка з районки узагалі розчулилася до сліз. Тим часом добре чулися мінометні канонади поблизу містечка. Але стосовно лікарні (це буде зараз дуже непрофесійно, втім…): за подейкуваннями, там же пізніше підпільно доглядали за пораненими чи хворими терористами. Палка з двома кінцями.
“Одне очевидне — миру вони хочуть”
— Гуманітарна катастрофа, напевно, помітна вже на першому плані.
— Уже на той момент поширювалися розмови про наближення в Дебальцевому гуманітарної катастрофи. Волонтери у центрі містечка завезли вантажівку з провізією та одягом для місцевих. Окремі жінки доволі таки агресивно тербалися за сало. І сміх, і гріх. Хоча, насправді, не до сміху… Мені досі запам’ятався кадр, коли волонтер простягає з фургона закрутку чоловіку: той намагається протиснутися крізь натовп, однією рукою держить малечу, а іншою намагається дотягнутися до консервації.
Окремі батьки забирали на руки ще геть немовлят з візочків, і аби більше запастися гуманітаркою — пакували її у той же візок. Жіночки-продавчині з двох відчинених магазинів брали консервації, скільки могли вмістити у руках за раз, і несли в магазини. Хотілося б вірити, що не для продажу…
Хтось тим часом озивався, зокрема, мені: «Вы вчера по нас градами фигачили, а сегодня приехали задобрить тушонками?». Таке собі моральне протистояння — тут типове явище. Щоб їх зрозуміти: світогляд, вимоги, бажання — треба бути одним з них. Хоча і без цього, правда, є одне очевидне — миру вони хочуть. Усі втомилися. Боятися, ховатися по підвалах, хоронити близьких. Про це кажуть і самі вояки. Серед місцевих є багато цілком налаштованих проукраїнськи. Бачив і тих, хто відверто підтримує сепаратистів. І їх не одиниці. Але, певно, усе ж більшість — такі собі «шапкозмінювачі», як у фільмі «Весілля в Малинівці». Тобто, сьогодні одна влада — вони за неї. Затвра буде інша — то їй раді будуть.
— Як ти поводився з опцією «страху за життя»?
— Страху не було. Тобто, можливо, коли б почало накривати “Градами”, то він би з’явився, і дуже навіть бігом. А загалом радше відчувався потужний моральний тиск на свідомість зі спостережень за місцевим населенням і навіть за нашими вояками. Не все у нас так «чотко» змобілізовано. Було видно, що багато бійців хочуть додому, що вони геть виснажені. Втім, на це значною мірою впливала рутинність тодішнього умовного затишшя. Одна справа, коли чоловік у бою, інша – сидіти, очікуючи невідомого. Принаймні хлопці так бідкалися. І, врешті, це було помітно по них самих. Але це не було таке собі “сопливе нарікання”. Так, радше: “Зле, що оце так все тягнеться. Але воювати треба — воно зрозуміло. А раз треба — будемо!”.
— Яким виявився твій перший професійний досвід на війні як кореспондента?
— Я не був у Пісках, Донецькому аеропорту чи у Дебальцевому, коли за них йшов запеклий бій. У мене склався не стільки воєнний, скільки прифронтовий досвід у журналістиці. Відчув, що моя поїздка в зону АТО недаремна, коли вийшов матеріал про Дебальцеве. Мені телефонували незнайомі люди, казали, що плакали, читаючи. Мабуть, це означає — що воно комусь потрібно.
— На підставі власного досвіду, можеш проаналізувати об’єктивність висвітлення подій на Сході колегами журналістами в Україні?
— На Сході складно було слідкувати за новинною стрічкою то через відсутність інтернету, то через брак часу. Якби мені вдалося перебувати там хоча б з два-три тижні поспіль, щоб адаптуватися, цілком розуміти актуальну ситуацію і слідкувати, як передають її різні ЗМІ — це інша справа. Єдина надія, що ніхто з колег не лукавить у своїх матеріалах. Хоча військові і місцеві жителі часто скаржилися, що в наших засобах масової інформації дуже скупо представлено події на Сході. Але, все-таки, вважаю: якщо здорова, адекватна людина має намір розібратися у тій, чи іншій ситуації — вона це зробить. Інша справа, якщо читачглядачслухач лінивий, і «черпає» інформацію лише з російського телебачення.
— Пригадую, мене свого часу приємно здивувала польова кухня в умовах війни — там все дуже смачне. Як було у тебе?
— Мій брат – кухар за фахом, любив використовувати можливість готувати для всього взводу. Так справлявся зі стресами…
Вперше я спробував умовно польову кухню у бліндажі розвідників 128-ої бригади. У нацгвардійців в Костянтинівці годували незабутньо смачним червоним борщем. В ДУЦі на одну з вечерь була домашня картопля зі шкварками та кури власного копчення. У зведеного загону міліціонерів пригощався нічогеньким супом. Буржуї, якщо розібратися))) А загалом з провізією: як у кого, і за яких обставин. Бувало, хлопці жалілися, що енний день на сухпайках. Інші, наприклад, казали: “Та, тьфу-тьфу, поки основних продуктів вистачає”.
— Серед наших військових помітна ієрархія?
— Питання направду дискусійне. Раз ми уже акцентуємо на 128-ій, то на її прикладі помітив ієрархію, скажімо, по облаштуванню бліндажів. З другого боку, мабуть, тут нічого особливого нема. У військових свої гласні і негласні правила щодо подібного. Хоча, до слова, де і у кого не бував на позиціях, то субординація — теж дуже умовне поняття. Радше усе будується на авторитеті. Інколи це працює. Інколи може нашкодити.
— Що скажеш про забезпечення нашої армії, станом на останні твої поїздки?
— Коли взимку цьогоріч їздив з тернопільськими автомайданівцями до нацгвардійців, якраз запитував в комбата про ситуацію з постачанням. На забезпечення не скаржився, але зауважив, що це, передусім, заслуга волонтерів, а не командування. Інші вояки «рубанули правду-матку»: «Якби не волонтери, АТО в поганому сенсі закінчилося би через місяць після початку». Вже так склалося, що волонтери – не просто «кур’єри» допомоги, а сильна моральна підтримка, фундамент української армії. В одному з матеріалів я порівнював волонтерів із британськими лордами, яким у давнину дозволялося споряджати умовні батальйони і віддавати їх у підпорядкування монарху. Теперішні українські волонтери – чим не лорди? Щоразу змушує дратуватися, коли якісь високопосадовці, армійське керівництво і навіть Президент закликають волонтерів продовжувати свою справу. Ті, хто це роблять, продовжуватимуть це і без закликів! Цікаво, чому фінансово самодостатній той же Президент не займається волонтерством? Понад рік минув від початку АТО, а в нас досі волонтери — чи не ключова ланка обороноздатності армії.
… і саморобні набої для снайперських гвинтівок
— Як там щодо технічного забезпечення?
— Коли ми були в ДУКу «Правого Сектора» в Покровську, побував на локації снайперів, які демонстрували саморобні набої для снайперських гвинтівок, бо купити – дуже дорого, кажуть… Пізніше, здається, сам же Ярош «пробив» їм кілька снайперських гвинтівок. Бійці були від цього в захваті – наче подарункам на свято Миколая. Вони тішилися елементарному – тому, що мало б бути апріорі!
Коли українська сторона втратила Донецький аеропорт, я розмовляв з десантниками, які його боронили. Зрозумів, що спорядження у них було нормальне. Хоча на одному з крайніх блокпостів за Лисичанськом, перед передовою, хлопці з Тернополя бідкалися не стільки про технічне забезпечення, як щодо роботи з командуванням. Вони навели приклад, як захищалися від наступу противника: коли кулеметами вже не можливо було протистояти — викликали артилерію, задавали координати, а артилерія мовчала… Невідомо: чи це «робота» запроданця в командуванні, чи “савпадєніє? нєт, нє думаю”… Хоча, насправді, складно говорити про об’єктивність цих дій за чужими словами. Але і мовчати не можна. Ось і буть мудрим.
— Яка вікова категорія основна в українському війську?
— Знаю, що серед добровольців багато хлопців додають собі років. Серед мобілізованих багато 19-20-річних, разом з тим вистачає і сивобородих дядьків. Мій 24-річний брат командував солдатами, удвічі старшими від нього.
— Як вважаєш, що все-таки тримає молодих батьків, хлопців на фронті?
— Мабуть, більшість мобілізованих тримає указ Президента “Про мобілізацію” і очікування дембеля. Добровольців — відповідно, добра воля. Але що перші, і що другі, як би там не було, захищають хто своїх дітей, хто — і дітей, і внуків. У когось банально романтизм у дупі грає. Інший переконаний: не воюватиме він — “ДНР”, “ЛНР” на Донеччині, Луганщині не зупиняться. До речі, в тому ж ДУКу «Правого Сектора» серед добровольців певний відсоток складають колишні в’язні. І вони цього факту не приховують – чимало з них так звані «короновані», які «ходили в тузах». Дехто з них знайшов на фронті елементарний дах над головою, їжу і якесь заняття. А є, що справді борються свідомо. Негідників наче намагаютсья відсіювати.
«Психолог в рідкому вигляді»
— Що скажеш про алкоголізм на фронті?
— На прифронтових територіях бачив чоловіків, які випивали. Інколи добряче. Здоровий глузд каже, що це неправильно. Такий “аватар” може нашкодити і собі, й іншим. Алкоголь на війні – швидше такий собі антидепресант, або «психолог в рідкому вигляді». У Генштабі кажуть, що борються з пиятикою серед військових штрафними санкціями та гауптвахтами. Та чи дієво це — питання інше…
— Якою для себе бачиш перспективу завершення війни в Україні?
— Безліч разів ставив це питання воякам, а тепер сам зловився на той же гачок)) Мені уже складно проводити аналітику подій на Сході. Частково зістрибну з відпоіді історією: під час останньої поїздки, наш екіпаж зупинився між Попасною і Золотим на території якогось складу. Дуже дошкуляла спека. В той час до нас підійшов чолов’яга в шортах і тапках, на вигляд 35-40 років, каже: «Ребята, это же вы корреспонденты? Идемте чай пить!». Я потерпав, що цей «чай» може мати усіх градусів сорок, а нам ще працювати увесь день під сонцем. Гаразд, думаю, принаймні поспілкуюся. Його житло нагадувало будівельний вагончик, зроблений з тирсоплити. Чолов’яга цей був, здається, з Краматорська, танкіст з 17-ої бригади. Пригостив нас звичайним чаєм і насправді не був налаштований до розмови. В ньому я побачив нетипову для таких місь педантичність – в його тимчасовому житлі було ідеально чисто. Єдине, що відрізняло це приміщення від побутового – гранатомети на стіні, «калаш» і, цілком ймовірно, кілька гранат під ліжком. Єдине, що він сказав про війну в Україні — це приблизно так: «Этих гадов надо давить! Я сам с Востока и понимаю, что эта война, ребята, к добру не приведет. С Востока противник пойдет в Центральную Украину , а затем и к Западу. Надо их давить. Мне кажется, сейчас осталось мало ребят, которые действительно хотят это делать, но даже с ними можно делать большое дело». Мені здається, ми будемо сильні у війні з противником, доки не переведуться такі от хлопці. Порошенко свого часу казав, що АТО закінчиться у рекордні терміни. Ці терміни переросли у резинові. Бійці кажуть, що серед них є кому воювати, є чим це робити, однак, все гальмує банальна політика, «мінські домовленості» і невизначеність у керівництві держави: займатися визволенням країни або чекати мирного врегулювання.
Хоча нещодавно записував історію 23-річного хлопця – лейтенанта з нацгвардії, який вийшов живим з-під захопленого Дебальцевого. Хлопчина комісований, прагне потрапити в доброволчий батальйон, аби продовжити воювати. Але наостанок все ж до слова зізнався: краще вже абиякий мир, аніж добра війна.
І знову ж таки — будь мудрим…
— Хочеться світлого майбутнього для України і найголовніше – миру. Вірю, дочекаємося цього зовсім незабаром. Дякую за розмову, Андрію!
Розмовляла Ірина Юрко.








Коментарі вимкнені.