Журналісти Тернополя надіються, що «Барна ТБ» стане незалежним

Прочитав на «Погляді» два інтерв’ю з ведучою ТТБ Оленою Герасименко і вирішив не залишатися осторонь. По-перше, як потенційний глядач. По друге, враховуючи, що канал фінансується з державного бюджету, а я справно сплачую податки, то якась частина моїх грошей йде на його утримання. Сподіваюся, події Майдану ще ніхто не встиг забути?

У ті трагічні для України дні і ночі, напевно, не було оселі, в якій би вимкнули телевізор. Канали по різному подавали інформацію – одні підтримували, інші виступали проти. Але був один, дивлячись який, ніколи б не довідався, що по київській бруківці тече кров українських патріотів. Як не сумно, але це – ТТБ або як його влучно називали у ті часи «Хоптян ТБ». Та варто було Валентину Антоновичу, сподіваюся – назавжди, вийти за двері свого кабінету, як ТТБ миттєво перетворилося на «Сиротюк ТБ». Словом, у роботі самого каналу зі зміною влади абсолютно нічого не змінилося. Тим більше, тепер це вже «Барна ТБ». Таке враження, що проблема не лише в небажанні керівництва каналу щось змінювати. Їх якраз можна зрозуміти, їх все влаштовує – держава платить зарплату і то немаленьку, то нащо намагатися шукати у роботі якісь нові підходи і чогось прагнути? Вони у зоні комфорту, в якій спокійно і погідно – таке собі «сонне царство». І як тільки в тім царстві хтось починає рухатися, намагаючись щось змінити, вони сприймають це, як загрозу своєму добробуту. І та людина стає для них ледь не особистим ворогом, від якого потрібно позбутися будь-якими методами. Але є ще одна проблема – такий стан речей повністю влаштовує і представників влади. Повторюся: «Хоптян ТБ», «Сиротюк ТБ», «Барна ТБ». А до них були багато інших… Їх також можна зрозуміти – для них було б гірше, якби канал транслював якісь критичні матеріали. Не маю на увазі примітивне критиканство – мова йде про реальні проблеми, яких сьогодні в державі ох, як багато і які влада не дуже поспішає вирішувати. То навіщо про це ще й нагадувати людям? Головне, щоб у глядача виникало відчуття, що у нас – все, якщо й не дуже добре, то не так вже і погано. Цей принцип співпраці влади і мас-медіа почався ще за радянських часів. Ви можете уявити, щоб тоді хтось собі дозволив покритикувати якогось першого секретаря обкому чи хоча б райкому? І ось ми вже більше двадцяти років, як незалежні, а позбутися радянської спадщини ніяк не спроможемося. І не дивно. Державними засобами масової інформації все ще продовжують керувати люди, які здобували освіту в ті часи, коли головними були не предмети з професійної майстерності, а конспекти з «марксизму-ленінізму». Недавно прийняли закон про «декомунізацію». Але насправді проблема не у назві міст і вулиць, не у пам’ятниках, а в тому, що «радянщина» міцно сидить у головах керівників різних рівнів. І цю проблему простим перейменуванням чи скиданням з постаменту не вирішити. Люди прагнуть змін, вони хочуть жити у новій країні. Але ці зміни не до душі тим, хто цими людьми керує. Ось і виходить у нас майже класичне – «низи хочуть, а верхи – ні». Чи є у нас шанс щось змінити? Не лише у цій окремій ситуації, а й взагалі у державі. Не хочу загадувати, але сподіваюся, що таки є. І що «жити по новому» – це не лише передвиборне гасло, яке, насправді, ніхто не збирається реалізовувати, а реальний поклик до дій. Для всіх –незважаючи на посади і регалії.

Андрій Березовчук/