«Звук починається з серця, а потім через голосові зв’язки», – дяк Богдан Коропецький

Тернополянин Богдан Коропецький – колишній боксер, кандидат в майстри спорту з боксу. В архикатедральному соборі Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці працює дяком шостий рік.
– Прагну бути овечкою божою. – говорить. – Але мені далеко до того. Справжні овечки – це мученики. Покірність овечки не в тому, що вона стоїть навшпиньки. Покірність – в чистоті. Вівці не лізуть в болото. Вони чують голос свого пастиря. На голос іншого пастиря – не йдуть.
Зупиняємося біля входу захристія.
– Бог є любов. – говорить дяк. – Він на кожному кроці. Квітник біля дому, кожна пташка, метелик, котик, дитинка, щирість людська, музика, чиясь жертва – це все проекція Бога.
Дивиться на годинник. Каже, що має ще вечірню.
– Про спорт дізнався з казок від діда. – пригадує. – Він розповідав про велетнів. Щовечора за п’ятнадцять десята за московським часом у полотняній сорочці слухав по радіо новини. Потім читав про Довбуша, Котигорошка, опришків. Я уявляв, що є казковий чоловік, який помагає злиденним і відстоює добро. А карате зацікавився у другому класі. Товариш через травму руки потрапив до лікарні в Києві. Як приїхав, розказав, що є таке бойове мистецтво. В нас те не культивувалося. На телебаченні показували хіба поєдинки богатирів у казках. На початку сімдесятих будували сільські магазини. Там була цегла. Ми пробували розбивати її тендітною дитячою ручкою. В четвертому класі мені таки вдалося розламати цеглу. Але це не основне в бойових мистецтвах.
Коропецький просить почекати. Щоб передягнутися. Через кілька хвилин виходить із захристія у чорному підряснику, довгому до п’ят. Зверху – чорна камізелька.
– Підрясник посвячений. – пояснює. – Настроює на щось інакше, ніж суєтне життя. Одягаючи в посвячену річ, я маю захист, благословення, і все, що виходить із мене, теж має бути взаємним до Божого благословення. Іноді ношу вишиту сорочку. На хрещення її беру. Але в основному в підряснику. Чорний колір особливий. Не яскравий, не підносить почуття до якоїсь радості, але я б не сказав, що це тільки сум. Це строгість. Коли ставиш крапку, амінь на тому всьому життєвому і повністю переключаєшся на Бога.
У храмі Богдан Коропецький – щодня.
– Спочатку співав недосконало. – розповідає – Приходив до храму після нічних чергувань у радіовузлі. Щоб голос звучав, потрібно висиплятися. Кілька років тому у церкві більше не було дяка – лише я. То у перший тиждень посту два дні не міг говорити. Знаю, що таке втома голосу – дружині і дітям писав записки. Голосові зв’язки починають працювати десь о 12 годині. Коли недосипати, буде боліти горло. Воно першим підказує організму, що щось не так.
За фахом Богдан Коропецький інженер-конструктор, технолог радіо засобів. Працював інженером на заводі «Оріон». Потім – у міському радіовузлі.
– Як працював у радіовузлі, під час обідніх перерв щодня відвідував архикатедральний собор. – пригадує. – Отець Андрій Говера підійшов якось до мене і спитав чи допоміг би я ліпити гіпсові фігури на церкві. Відповів, що з радістю, бо дуже люблю мистецтво і навіть співати. І він сказав, що їм потрібен дяк. Деколи треба опинитися в потрібному місці в потрібний час.
Перехожі вітаються до Коропецького: слава Ісусу Христу. Підходять із запитаннями. Пояснює, що він дяк, а не священик.
– Молюся ті молитви, на яких присутній у церкві. – продовжує. – Молитва має бути постійною. Це не означає на показ. Можемо в умі молитися. Перехреститися і сказати: Господи, цей день присвячую тобі. Постійно пам’ятаючи про це. Це вже молитва. Найкраща молитва: Господи Ісусе Христе, помилуй мене грішного або грішну. Рекомендую ввечері перед сном.
Щодня Богдан Коропецький ходить на репетиції до обласної філармонії. Працює там артистом хору.
– Давно мріяв потрапити до хорошого майстра, щоб навчив гарно співати. – розповідає. – Прийшов минулого року до Богдана Іваноньківа, диригента хору філармонії. А він каже до хористів: «Ви не співаєте «Господи, помилуй», ви – брешете». Звук починається з серця, а потім через голосові зв’язки. У ньому побачив вчителя. Реакція на мій спів правдива і блискавична. Він жорсткий до фальші. Багато вміє і знає.
Ще не був одруженим, жив у гуртожитку, а мені снилося, що керую хором дівчат. Тоді дуже сором’язливим був. Боявся до дівчат підходити. Не те, щоб керувати ними.
У 2004 році помер тато Богдана Коропецького. Мама – три роки тому.
– Малим читав твори і бачив фільми про те, як діти встидалися батьків. – продовжує. – Тоді ще був далеким від церковних заповідей. «Чи встидався своїми батьками» теж є. І я думав, що такого ніколи не зроблю. Незважаючи ні на що. До батьків звертався на ви. І це не було проблемою, жодного дискомфорту. Така любов відчувалася, коли говорив: «мої тато, мої мама». На конференції, присвяченій митрополиту Андрею Шептицькому дізнався, чому колись казали на ви. Сім’я – це прообраз пресвятої тройці. У геометричному розумінні це поняття сформоване трикутником. Вверху Бог отець, по боках – Бог син і Бог дух святий. Це переносили на сім’ю. На вершині Бог, по основах – чоловік і жінка. Коли є діти, тоді Бог посередині, а в основі батьки і діти. Всі разом. І коли батько сказали, то не тому, що якоїсь високості прагнемо. Чи ми – король. Але батько через авторитет Бога. Ми – я і Бог.
З четвертого класу Коропецький мріяв про військове училище.
– Батьки казали, що того не треба, бо будуть ганяти. – розповідає. – Хотіли мені добра, не вглиблюючись. Розуміли життя по-своєму. Знали, що таке війна.
У восьмому класі поступав до Суворовського училища. Під час комісії виявили гайморит. Після першого курсу політехнічного поступав до Харківського авіаційного. А мені сказали, що документи не подадуть, бо почали призивати до армії. Після другого курсу знов хотів подавати документи. Не взяли. Казали, що тікаю від армії. Ну і я пішов до армії.
Богдан Коропецький – волонтер в русі «Віра і світло». Пише вірші і новели. Із шерстяної нитки робить чотки.
– Трошки акрилу додаю. – каже. – Перед тим робив вервички із сутажу. Він плавиться і його дуже легко обробляти. Ця робота дуже заспокоює, відволікає. Коли ще займався тайцзицюань, вчитель з Китаю казав: навчіться певний час не думати, відпочивати. Багато людей, які в АТО від’їжджали, просили зробити для них чотки. І ті, які молилися за них. Я не відмовляв нікому.
Наталка Петрів