Від мирної пасіки до полювання на «Шахеди»: історія воїна Шмеля з Тернопільщини
Микола — солдат 105-ї окремої бригади територіальної оборони, родом із Тернопільщини. Свій позивний Шмель отримав не випадково: у цивільному житті він уже 42 роки займається бджолярством, яке вважає справою всього життя.
У середині 90-х Микола проходив строкову службу, а у 2015–2016 роках понад рік захищав країну в АТО на Донеччині. Після звільнення в запас їздив до Польщі, де працював на сезонних роботах — від збору полуниці до роботи на харчопереробних підприємствах.
Повномасштабне вторгнення застало його за кордоном. Попри вмовляння дружини залишатися в безпеці, він повернувся в Україну вже в березні 2022 року й одразу пішов добровольцем.
Микола згадує, що на початку великої війни у військкоматах Тернопільщини стояли величезні черги. Його як резервіста пропустили вперед, тож медогляд пройшов за п’ять хвилин. Спершу пів року служив у рідному Тернополі, а згодом вирушив на Харківський та Сумський напрямки.
Зараз 51-річний боєць несе службу в мобільній вогневій групі зенітної батареї — полює на «Шахеди» та «Молнії». Поки молодші побратими вчаться на операторів БПЛА, Микола жартує, що він для цього «трохи застарий», тому тримає небо традиційними засобами.
На рахунку Шмеля вже два збитих ворожих «Шахеди». Обидва поцілив із зенітної установки. Про свій перший бойовий успіх згадує з посмішкою, адже спочатку навіть не повірив, що влучив: «Тоді так вийшло, що хмарно було… Я на звук стріляв. І ціль зникла на планшеті. Тоді ще й висота була більше кілометра, не так просто дістати, тільки зенітка могла».
Останнім часом доводиться полювати і на російські БПЛА «Молнія». Каже, вони складніші, бо тихі — почути їх можна лише безпосередньо на підльоті. Будні на позиціях минають у постійній напрузі, а спати доводиться уривками під звуки вибухів.
Вдома на Миколу чекають дружина, донька та теща. Ділиться: дуже хвилюється за рідних, коли дізнається про чергові обстріли Тернополя.
Після Перемоги Микола планує зайнятися своєю пасікою. За роки його відсутності вона занепала: з 15 вуликів залишилося лише 6. Зараз він іноді телефоном або по відеозв’язку консультує дружину, як доглядати за бджолами. А до війни мав багато постійних клієнтів, збирав пилок, прополіс, мав власні бджолярські секрети та навіть виховав кількох учнів.
Найбільше Шмель плекає мрію про день, коли зможе повернутися додому — до своєї родини, миру та бджіл.
