Свої місця. Зникаючий Тернопіль Володимира Поворозника
 
											 
  
  
  
  
  На графічних роботах Володимира Поворозника серії «Зникаючий Тернопіль» постають місця, на котрі, можливо, пересічний містянин не звертає уваги, або й не знає про них. І так, ці дещиці історії зникають — стираються й переробляються їхні деталі, або й глобальніше — дві кам’яниці, намальовані Володимиром Поворозником, уже зруйновані. Як на мене, одна з найприкметніших рис робіт художника та, що вони створюють особливий світ старого міста — без сучасних «надбань» штибу утеплення, пластикових вікон, припаркованих автомобілів та інших неоковирностей. Це своєрідне ідеальне місто.
На графічних роботах Володимира Поворозника серії «Зникаючий Тернопіль» постають місця, на котрі, можливо, пересічний містянин не звертає уваги, або й не знає про них. І так, ці дещиці історії зникають — стираються й переробляються їхні деталі, або й глобальніше — дві кам’яниці, намальовані Володимиром Поворозником, уже зруйновані. Як на мене, одна з найприкметніших рис робіт художника та, що вони створюють особливий світ старого міста — без сучасних «надбань» штибу утеплення, пластикових вікон, припаркованих автомобілів та інших неоковирностей. Це своєрідне ідеальне місто.
Тож пройшлася з Володимиром Поворозником середмістям Тернополя, а дорогою поговорили про будинки, вулички, деталі.
— Мені давно було цікаво малювати архітектуру, свого часу навіть думав стати архітектором. Тривалий час захоплююся фотографією, роблю світлини старих будинків. Ще років десять тому їх було набагато більше, і крім того, ще не так масово встановлювали євровікна, утеплювали фасади, замінювали двері. Моя перша робота з циклу «Зникаючий Тернопіль» — будинок, якого вже нема, номер 53 по вулиці Соломії Крушельницької, кам’яниця отця Сембая. Цей дім мені дуже подобався і був одним із улюблених у місті. Поступово почав малювати інші старі будинки, а коли виникла думка зробити виставку, більш спрямовано шукав цікаві місця. Не хотілося малювати споруди, котрі всі знають, свідомо уникав популярних та доглянутих вулиць, як-ось Руська. Більше приваблювали глухі периферійні вулички, де збереглися цікаві будинки. Вони швидше зникають та швидше змінюються. Не надто зважаючи на ліпнину, їх утеплюють, міняють автентичні вікна та двері, добудовують…
— Як думаєте, в чому причина цих прибудов-надбудов?
— Думаю, брак площі, естетичної культури, розуміння того, що це частина історичної спадщини. З одного боку, розумію тих, котрі утеплюють стіни, встановлюють нові вікна й двері — людям хочеться комфорту. Але з іншого боку, той мізер старої архітектури мали б охороняти, а на всі зміни, перебудови та руйнування просто закривають очі. Якщо не відновлювати, принаймні, консервувати фасади – це ж обличчя міста. Все ж, у нас не так багато старих будинків, і їх варто було б підтримувати у гідному стані. Але владі до того байдуже, а люди роблять, як їм простіше та вигідніше. Мислити глобально поки не виходить, от і стається так, що частини будинку пофарбовані в різні кольори, пластикові вікна теж у кожного свої — і про цілісність архітектурного ансамблю говорити не доводиться. Трапляються просто жахливі перебудови. Як, приміром, будинок на Січових Стрільців, 17, де добудували горішній поверх і пофарбували фасад у колір, що аж ніяк не пасує цій давній споруді. А стільки обіцяли, що перефарбують у інший, але поки все як було, так і є… Зрештою, трапляється дбайливе ставлення. Так, на Академіка Горбачевського зробили надбудову старого будинку, але ліпнину не знищили – перелили по новій та відновили. Це, як на мене дуже хороший приклад.
— На ваших роботах — будинки в «чистому» вигляді. Тут нема вивісок, утеплень, пластикових вікон…
— Малюючи, забирав усе, що заважає побачити оригінальний вигляд будинку. Адже більшість нових втручань суперечать бодай мінімальному естетичному смакові та руйнують архітектурний ансамбль. Часто доводилося робити фотографії з багатьох ракурсів, щоби зрозуміти, яким був первісний вигляд споруди. Деякі елементи, котрі зникли нещодавно, повертав, не «відновлював» тоді, коли було видно, що зміни давні.
— А як готуєтеся до того, щоби створити малюнок?
— Під час прогулянок приглядаюся, фотографую. До речі, на цьому етапі іноді виникають не зовсім приємні ситуації. Не раз, коли фотографував, люди питали, чого я це роблю, а пояснення, що мені подобається будинок, вони не сприймали. Іноді думали, що я з жеку чи газети й розповідали про свої проблеми. Тому намагаюся не привертати зайвої уваги.
Фотографую кожну деталь, щоби потім відтворити її в малюнку. Іноді треба прийди до будинку кілька разів, щоби вибрати ракурс, сфотографувати при потрібному освітленні, щоби добре було видно елементи, були цікаві тіні. Часом чекаю не тільки потрібної години, а й пори року, бо чимало будинків ховаються у заростях дерев і кущів.
— Як вибираєте, що малюватимете?
— Будинок має сподобатися чи то формою, чи то оздобою. Але переважно всі старі будинки мають і цікаву форму, і оздобу. Всі вони — частина історії. Ніби й не такої далекої, але, коли розглядаю старі фотографії, зроблені в Тернополі, іноді навіть не віриться, що в нас таке могло бути колись. Маю на увазі будівлі, котрі не збереглася, та устрій життя — те, як вбиралися люди, які події відбувалися в місті. Але частина давнього укладу життя присутня в архітектурі — втілена в підході до будівництва, декоративних елементах. Нині ж усе зводиться до спрощених форм, а головна мета забудови — максимальне заселення простору.
— Розкажіть про улюблені будинки…
— Дуже подобалася кам’яниця отця Сембая. Цікавий дім із колонами, щоправда вже осучаснений, на вулиці Лисенка. На вулиці Веселій є колоритний будиночок, фарбований в біло-блакитний. По вулиці Академіка Горбачевського, біля дитсадка, є ніби й нічим не примітний будинок, але він нагадує мені забудову часів, котрі змальовані в фільмах «За двома зайцями» та «Весілля Бальзамінова». Уявляю, що на першому поверсі могла б жити господиня, а другому, там, де низькі вікна, винаймати кімнатку якийсь-такий студент.
— Чи не збиралися зробити роботи, присвячені тому, що збереглося всередині будинків, декоративних елементів екстер’єру?
— Нині стараюся фіксувати ворота, гратки на підвальних вікнах. Хочу намалювати старі сарайчики, котрі ще де-не-де збереглися. Була ідея зобразити двері. Спершу не акцентував на них увагу, а потім почав помічати, впало в вічі, що вони зникають. Дуже цікаві консолі, але нині вони в майже катастрофічному стані…
Ще мені дуже подобаються старі дахи. У них цікава форма, прикметні старі труби, антени, дрототримачі. Черепиця — то взагалі окрема тема — фактурна, приємного приглушеного кольору, вона ідеально вписується у старе місто. А ось металочерепиця, яку зараз активно використовують, хай навіть красива й практична, не має такого ефектного вигляду, як стара, подекуди вкрита мохом, просіла стара черепиця.
— До речі, про фактурність. Мені подобається те, який вигляд має штукатурка — полущена, з багатьма відтінками…
— Так, стара штукатурка, ніби жива. Навіть, коли полущена, брудна, в ній є щось особливе, що свідчить про її історію. Будинки зі старою штукатуркою подобаються більше, ніж пофарбовані сучасними фарбами. Думаю, реставрувати стіни історичних будівель треба було б так, щоби не затирати минуле будинку, яка й проявляється в різних плямах, шерхлостях, потертостях, відтінках кольору.
Люблю, коли на стіні проступає стара цегла — вона не така, як сучасна, а фактурна, з глибокими кольорами, цікавими переходами відтінків. Та й взагалі, все, що живе тривалий час поряд, органічно доповнює одне одне. Тому дуже люблю старі дерева біля будинків – вони приносять затишок у двір, відкидають цікаві тіні.
Анна Золотнюк.
Ілюстрації: графіка Володимира Поворозника.








Неймовірно! Володя – талант! Успіхів тобі!