Відлуння загубленого світу на Тернопільщині. Двовір’я і срібний перстень Рюриковичів (частина 6)

Древній народ на болотах і лісах

Який народ населяв Медобори? Чи була це окрема держава? Куди тягнуться коріння жителів Тернопільщини? Знахідки, знайдені археологами, дають можливість висувати різні версії та гіпотези.

За наявністю дольмену на горі Богіт, люди в Медоборах могли поселитись ще в період раннього неоліту – 4000-3000 р. до Р. Х. Саме тоді в період культури лійчастого посуду племена Центральної Європи зводили подібні споруди.

Наступна за літочисленням йде історія про скіфів, які теж розселялись в лісистих місцевостях басейну Дністра. Про їх походження згадується навіть давньогрецьких міфах. Записи про скіфів є також в працях давньогрецького історика Геродота, в діяннях Святих Апостолів.

У першій половині тисячоліття від Різдва Христового по Збручі могли межувати племена праслов’ян: антів і склавинів. А далі науковці згадують білих хорватів, які входили в Антський союз, що став у свою чергу основою Київської Русі.

– Які племена тут жили, питання досить дискусійне. Бо, в принципі, рахується, що на цій території жили хорвати. Вони заселяли правий берег Дністра, тобто на Буковині. А також вважається, що розселялись і на південних районах Тернопільщині аж до Теребовлі. Але територія нашої області завжди була контактною зоною між хорватами і волинянами. А чи були там (в Медоборах – прим.)  чи ті, чи ті, я вам сказати не можу, бо ми наразі не маємо етнічних відмінностей в матеріальній культурі, – розповіла Марина Ягодинська.

Загалом, давніх писемних джерел про населення в близькості берегів Збруча є дуже мало. Згадка про білих хорватів є в «Повісті времінних літ». Згідно літопису у 993 році на них пішов війною Володимир Великий. У цьому поході князь міг зруйнувати тогочасну столицю білих хорватів. Нині це село Стільсько Миколаївського району Львівської області. У сусідніх йому селах Дуброва і Велика Воля український археолог Орест Корчинський виявив осередки язичницького культу, подібного до городищ Богіту та Звенигороду.

Печерний комплекс поблизу села Стільсько, Миколаївський район, Львівська обл. (фото з сайту http://mykolayiv.org)

Щодо самих городищ  культового центру на Збручі, то більш масове життя починається Х століттям нашої ери. І розквіт співпадає з занепадом Стільська.

– Богіт вважається більш раннім городищем-святилищем. Потім цей центр поступово розростається і з’являються городища в ХІ-ХІІ століттях на Звенигороді. Це був найбільший комплекс культового центру, – каже Олег Гаврилюк.

За однією з версій назва річки Збруч означає болото. Раніше  згадувалась легенда Свято-Троїцького монастиря в Сатанівській Слобідці, що його печери начебто відвідав Володимир Великий. Однак, вважається, сюди не прямували князі Києвської Русі. Шлях на Галичину пролягав, фактично, тією ж дорогою, що тепер міжнародна траса.

– Київські князі ходили на Галичину і Волинь тим шляхом, що траса Київ – Броди. І вже дійшовши до Галичини, могли прямувати в сторону Перемишля, іти на Червен. Князь Володимир аж ніяк не міг бути у Звенигороді. Колись суміжні райони Хмельниччини і Тернопільщини по Збручі були заболочені і лісисті. Легенда про його відвідини печер Свято-Троїцького монастиря, мабуть для того, щоб зробити монастир більш древнім, – говорить Борис Явір.

Таким чином, можна припустити, що Медобори-Товтри не були густо заселені. Сюди, ймовірно, навіть не навідувались з Києва. А після руйнування столиці білих хорватів, частина переселенців могла поселитись в заболочених місцях річки Збруч, куди не ходила князівська дружина.

З плином часу стародавні хорвати на теренах Тернопільщини так і не відокремились в етнічні групи, розгубившись в просторах століть.         

 Долина річки Збруч біля гори Звенигород, за рікою Хмельницька область.

Відродження і занепад

Та все ж, чому зникли міста? Чи причетне християнство до занепаду городищ? Чи винні природні катаклізми? Чи зіграли тут свою роль Галицько-Волинські королі? Чи спустошили язичницький культовий центр орди татаро-монголів? Відповідей, як і запитань, може бути багато, але достеменно точних даних нема.

Версію про татаро-монголів, які могли б спустошувати культовий центр, історики відкидають.

– Тут над Збручем був наче ареал ренесансу, відродження язичництва в ХІІ-ХІІІ століттях. І що цікаво, коли проводила Русанова дослідження на Звенигороді, то знайшли предмети християнського культу, тобто було двовір’я. Одночасно і язичники там поклонялись, і були там священники, які носили хрести-енколпіони. Але був на той час монгольський погром. Можливо, монголи і там були, але стріл монгольських ми на Звенигороді не знаходили,  – розповів Олег Гаврилюк.

Археологи досить обережно ставляться до версії, що саме християнство стало визначальним чинником зникнення городищ-святилищ.

– Немає єдиної думки, чому люди залишили ці городища. Чомусь вони пішли. Тут певне зіграла якась економічна або політична причина. Християнство на Русь прийшло в 988 році, тобто кінець десятого століття. Якраз з кінця Х століття ми бачимо, що на Богіті розпочинається життя. І літопис фіксує, що люди пішли на окраїни Київської Русі, де були ліси. Втім, ясна річ, що з язичницькою релігією християнство боролося. Недаремно був заснований монастир напроти Крутилова у Сатанівській Слобідці. Є свідчення, що вже в ХVІІ столітті він вважався старим монастирем, – говорить Марина Ягодинська.

На відміну від Західної Європи, де язичників випалювали вогнем і мечем, християнство в Київській Русі  вбирає язичницькі традиції. Але так чи інакше Церква все ж таки поборювала культовий центр язичництва на Збручі,

– Коли Володимир хрестив Київ, тоді якась частина жерців, волхвів пішли звідти і оселилися на Богіті. Згідно Русанової, це святилище діяло до XVII століття. Але відтоді, як відкрили монастир в Сатанові, то якраз основний християнський набіг був на Богіт. Церква не хотіла миритися, що у неї під боком язичники, – вважає рідновір Ігор Аркуша.

В другій половині ХІІІ століття на теренах сучасної України відбуваються знакові історичні події. Монголи нападають на Київ, створюється Галицько-Волинське князівство. Київ, як православний центр Русі, перебуває в занепаді. Внук короля Данила Галицького, король Юрій І Львович засновує Галицьку метрополію з благословення Константинопольського патріарха Афанасія І. Вона проіснувала з перервами майже століття.

Серед різноманіття археологічних знахідок гори Звенигород є срібний перстень. Його зберігають у спеціальних фондах Тернопільського обласного краєзнавчого музею.

– На Звенигороді маса предметів християнського культу. Знайдені на капищах та жертовних спорудах перстень-печатка з знаком Рюриковичів, половина меча, писанки-дряпанки, ще один ідол у храмі, – каже Марина Ягодинська.

Є велика ймовірність того, що перстень належав комусь з вельмож короля Галицько-Волинського королівства Юрія І. А можливо й самому королю або його дружині Єфимії Куявській з польського роду П’ясти. Та чи була свита короля на горі, про це можна лиш здогадуватись.

 

Малюнки знахідок на горі Звенигород, червоним обведено «перстень Рюриковичів» (скріншот з книги «Язичницькі святилища древніх слов’ян», автори І. Русанова, Б. Тимощук).

З впевненістю можна лиш сказати, що поруч з поклонінням язичницьким богам тут молились і священики. Моляться по сей день.

– Відвідують гору усі, навіть священики туди ходять. Вони думають, що люди не знають, що вони туди ходять. Під’їжджає джип, людина роззувається і боса виходить туди. Правда він не знає, як правильно туди вийти. Це місце сили, як визначив Кастанеда. Це слово гарно передає зміст гори. Перші християнські церкви будувалися на святилищах і капищах автохтонів цієї землі, – каже Ігор Аркуша.

Так чи інакше, князі насаджували християнство, говорить Борис Явір. І поруч з релігійними реформами на Галичині, він вважає, що одним з важливих чинників, чому зникли городища, є зміна клімату.

– В кінці ХІІ на початку ХІІІ століть клімат ставав більш посушливим. Зокрема, частково це й зумовило прихід монгольської орди зі сходу, які відчули зміни швидше. І тисячу років до того, коли гуни сюди прийшли, це теж так було. А за ІХ-Х століття тодішні мандрівники писали, що ріки в нас такі повні риби, де не втикнеш, то витягнеш кілька рибин нараз. Дикі бджоли збирали стільки меду, що в краях тих мандрівників у вуликах стільки нема. І дичини багато. Та клімат робився більш сухим, вода пропадала, а найшвидше вода пропадає у вапнякових породах. Медобори-Товтри складені з вапняків. Якщо біля Богіта, на плато біля Звенигорода в ІХ і до ХІ століття були джерела, то пізніше біля Звенигорода залишилась річка в Бабиній долині. А біля Богіта взагалі повністю зникла вода.

Про те, що Збруч був досить повноводним і придатним для плавання човнів, є лиш легенди. Хоча в річці поблизу гори Лазарецької біля Сатанова знайдені дубові палі. Начебто це залишки стародавньої пристані. Навіть коли глянути на долини Збруча, помітно, що ріка була значно ширша, ніж у нинішні дні.

 Хрести-енколпіони, знайдені на горі Звенигород (скріншот з книги «Язичницькі святилища древніх слов’ян», автори І. Русанова, Б. Тимощук))

Замість епілогу

Місце сили, Країна волхвів, Український Тібет, язичницький культовий центр, якими тільки епітетами не відзначали письменники, журналісти, науковці гори Богіт, Звенигород, Соколиху, Говду, Гостру.  Сюди й до нині мандрують туристи і паломники давнього пантеону богів. Тут відчувається відлуння древнього часу. Наче хтось за тобою спостерігає.

Гори лякають і водночас притягують своєю таємничістю. За водою цілющих джерел в підніжжя Звенигороду з’їжджаються звідусіль. На Богіт, де найбільш ймовірно стояв ідол, несуть пожертви. В «Печері відлюдника», де вирізьблене обличчя, можливо, не зовсім християнське, відправляли Службу Божу.

Ба, тут і сьогодні створюються нові легенди та перекази, адже серед місцевих людей є певна недовіра до язичницького центру. І напевне навіть через тисячу літ майбутні археологи не дадуть точних відповідей, як тут насправді все було.

 

Експозиція знахідок зі Збруцького культового центру, виявлених під час археологічних експедицій за участю Ірини Русанової, Бориса Тимощука, Марини Ягодинської, Олега Гаврилюка. Експозиція в Тернопільському обласному краєзнавчому музеї.

Половина меча, знайденого на горі Звенигород археологом Мариною Ягодинською.