Чому Олександр Слюсарчук почав боротися проти радянської влади на Тернопільщині. Частина друга

Стаття підготовлена на основі матеріалів архівно-кримінальних справ, які зберігаються в Управлінні СБУ Тернопільської області.

Дуже тяжка і безсонна ніч. Спати щось було  мені неможливо. В моїй голові постійно думки і думки. Почав згадувати, коли у 1944 році повернувся до рідного дому, до  своєї мами. А це було 10 березня. Тихо і тихо постукав у вікно коло якого завжди спала його мама і шепотом промовив:  “Мамо. Я тут, вже повернувся”. А вона мій голос могла розрізнити з тисячі голосів і швидко відкрила двері хати. Це була пізня снігова ніч. Я замучений, мокрий зайшов у хату. Я так тоді хотів спати. Не памятаю що говорив з мамою, але швидко заснув і спав аж до обіда наступного дня. Аж тоді я смачно наївся і почув від мами багато новин. Тут на Мухавці люди дуже боялися приходу озброєних польських банд. Хтось пустив чутки, що до нас в село прийдуть поляки і почнуть вирізати всіх людей. Я тоді таке вперше почув і був сильно здивований такими чутками. Як я потів взнав, це поширювали хлопці які служили в німецькій поліції та охороняли  у Вишнівці “ГЕТТО” з Старого Вишнівця та Федьковець. Адже їх було в німецькій поліції у “ГЕТТО” до 150 запроданців або може і більше. Ось і тепер вони щось хочуть робити. І зброєю вони мали, і досвід військовий у них був. Але я добре знаю, що в ОУН таких не приймали. Може і дехто  проскочив, цього я заперечити не можу. Я знав одне, хто покинув німецьку поліцію до створення у Вишнівці “ГЕТТО”, то їх в ОУН приймали, бо вони були проти тих кривавих подій.  Але я знав одне, що Центральний Провід ОУН присікав місцеві конфлікти між людьми різних національностей. Нам оунівцям, була чітка вказівка, боротися проти тих, хто йде до нас із зброєю в руках та з провокаторами. Я добре знаю що надрайоновий провід СБ ОУН присікав брехливі розповсюдження пліток. Тоді надрайонним проводом ОУН керував тоді “Зірка”. Він сам особисто дуже жорстоко  присікав брехливі розповсюдження різних пліток та розпалювання ворожнечі між мирними жителями Вишнівеччини. Але це протистояння розпалювали і радянські партизани, комуністи – підпільники , німецькі поліцейські та місцеві бандити які діяли під видом УПА. Всі вони хотіли добре нажитися на чужому добрі вбивством. Це дуже страшно.

Спогади і спогади про минулі події. Та де я перебуваю тепер? У клятій, холодній Росії. Затримали, заарештували, засудили і відправили на каторгу тут у самій Росії.  І сиджу у цій залізній клітці, у камері вагону і ще тут коло мене четверо засуджених і всі з Тернопільщини. І тут у вагоні майже всі українці. Коло мене сидить Борейко Ананій та Борейко Іван. Ми з одного села Мухавець. І ще два молодих хлопців з Зброва. І кожен з нас щось думає, щось згадує, але ніхто з нас не жаліє що вибрали такий тяжкий шлях боротьби за Вільну Україну. І в своїх думках вони як і я згадують, то один період боротьби, то другий і аналізують де допустили помилку. А я думаю про своє дитинство, то про юність, то       як у Вишніцй у вересня 1939 року зустрічали совітів.

А сон у цій вагонній тюрмі мені почав брати в свої обійми і я швидко заснув. Скільки я спав не можу сказати, але мене розбудив голос конвойного. Він своїм диким голосом почав на чужинській мові співати військову пісню про останій бій. І з ким він збирався йти в бій, з нами? А він побачив що ми заснули і тому взяв та розбудив. І я знову поринув в роздуми. Все перемішується у голові, а тут хочеться податиться додому у рідний Мухавець. Я зараз згадую свого рідного брата Андрія. Він на чотири роки старший за мене. Я добре запамятав, як він мене водив на Старий Вишнівець до Головатюка Василя. Там збиралися діти  з Старого Вищнівця і вчилися співати українські народні пісні, а які вони робили драматичні вистави. Ми з братом тоді участі у виступі не брали, але все дивилися. Я завжди там їм підспівував. Мені так там подобалося. А коли вже підготувалися, то робили показові концерти. Сходилося тоді все село. І приходили тоді люди з Вишнівця. Робили   велику сцену і там виступали. Всі діти у вишиванках з жовто-блакитними ленточками. Тут на сцені була перед нами Україна. Та коли до нас прийшли совіти, то у Кременецькій тюрмі  в кінці червня 1941 році його  закатували тільки за те що він вчив малих дітей любити Україну, любити свою мову, свої традиції.

Я добре памятаю, як молоді хлопці з села Мухавець, ровесники мого брата Андрія, в неділю чи у святкові дні після обіду збиралися у когось в хаті або на природі десь у лісі, всі гарно одягнені у вишиванках і говорили про історію України, говорили про те як треба створювати нашу Україну  незалежною від ворогів, чи від поляків, чи від росіян. Я тоді був малим, але дуже пильно прислухався до їхніх слів. Вони тоді так багато читали  українські книжки. Адже тоді у Мухавці була своя  бібліотечка членів ОУН. Книжки тоді брали у Філика Григорія, батька Філика Степана, псевдо “Корінь”. Мій брат багато тоді читав. Також він в польський період вчив молодих хлопців військової справи. Вони вчилися марширувати і вчилися битися, але зброї не мали. Все це було у період Польщі. Я дружив з Борейком Ананієм. Ми були з ним однолітками. Добре запамятав як за Польської влади, ходив до школи. Я тоді любив вчителя Козирева Євгена Олександровича. Він нам українським учням в період польської окупації прищеплював нам любов до України. На жаль його енкаведисти заарештували і відравили десь в далекі тюрми Сибіру. Бружив я  з Козубським Василем Григоровичем. Його недавно судили разом зі мною, але десь відправили в інші тюрми. Він перебував під керівництвом “Сокола”.

Ось згадав прихід совітів у вересні 1939 року. Ми всі молоді хлопці побігли дивитися  як зустрічають у нас перших совітів. Це було так цікаво. Адже ми так мало знали про них. А знали, що там страшний голод, що там від голоду вмирають діти, бо не мали що їсти. Що там дуже багато тюрем і там тримають молодих хлопців та заставляють їх все робити безплатно. Що там позакривали та розвалили церкви. Ось і це все вони тепер хочуть зробити в нас на Вишнівеччині. Та напревеликий жаль багато людей так раділи приходу чужинців на нашу землю. Особливо євреї, невелика частина з них коло сорока чоловік, переодяглися в обдертий одяг і махали червоними прапорами і кричали “УРА”. А наші місцеві, зустріли з хлібом та сіллю та жовто-блакитним прапором. Арку зробили з ялинкового гілля прекрашеного квітами та одягнені у вишиванки. А дівчати співали українські пісні. Я запитую навіщо? Адже вони так невиділи нашу українську мову, а тим більше наших пісень. І приїхали вони на дохлих конях, обдерті, страшні солдати. Як шакали, накинулися через декілька  днів  на наших рідних Вишнівецьких людей. В цей час все змінилося. Швидко пропали єврейські магазини та почалися масові арешти. У Вишнівці відкрилося аж три тюрми, де утримувалося багато заарештованих. Появилися і перші жертви. Так  стало  уже “добре”, що люди  стали боятися виходити з хат. Бо кожен почав чекати, що прийдуть енкаведисти і заарештують та поведуть у тюрму. Моя мама Марценя казала тоді мені, що вони нас винищать, а  наші землі заселять людьми з Уралу. Та не такі лякливі були наші хлопці. І в таких страшних умовах продовжували гуртуватися в одну команду — ОУН. А арешти були у нас майже кожен день. І в цей час появилися свої, місцеві запроданці — донощики і група молодих хлопців. Що пішли служити новій владі “визволителям”. Тим  самим стали проти нашого українського народу і проти самої України. Мій брат тоді почав переховуватися, практично він місяцями перебував за межами Вишнівеччини. Навідувався щоб поміняти одежу. А він такий у Вишнівці був не один. Я тоді помагав мамі і бачив як нова влада несправедливо ставилися до наших людей. Я часто зустрічався з  тоді з Борейком Ананієм і Волинським  Миколою, Островським Аркадієм. Ось і наступив червень 1941 року. Про війну я почув після обіду. До мене прибіг Островський Аркадій і сповістив про це. Ми  з ним поговорили про те, що буде дальше і що нам тепер робити.  Ми зробили висновок, що німці підуть на Москву і совіти будуть тікати. Але ми не могли передбачити що так енкаведисти познущаються в останні дні над нашими Вишнівчанами в тих страшних тюрмах. Ми вже тоді почали радіти що буде в нас своя держава, Україна. Та саме страшніше стало 29 червня 1941 року. Тоді люди відкрили енкаведиську тюрму. Я не хотів йти і дивитися на це страхіття. Все це мені розповів Чорний Василь на мітингу який відбувся 7 липня 1941 року коло стін енкаведе. Тоді зібралося багато людей і він так детально розповів, що люди плакали. Тоді він закликав щоб люди зібрали гроші і збудувати памятник в честь загиблих від рук катів. Люди зібрали і 29 червня 1942 року був відкритий памятник. Знову тоді було багато жителів, багато виступаючих і знову сльози. Я тоді так сильно став ненавидіти цю комуністичну владу яка спричинила втрату цих мирних людей. І тоді я вирішив конкретно присвятити себе боротьбі за нашу України. Я поступив в ОУН на початку липня 1942 року і розпочав проводити агітаційну роботу серед своїх ровесників. Часто зустрічався з Філиком Степаном, який дава мені багато читати націоналістичної літератури.

Весною 1942 року німці створили у Вишнівці “ГЕТТО” і обявили набір українців у німецьку поліцію для охорони євреїв. Я тоді так був здивований, що протягом одного дня у німецьку комендатуру прийшло коло 150 місцевих жителів з Вишнівця і навколишніх сіл і так всі намагалися поступити в охорону. Німець вийшов до них і дав пару палок та втихомирив крикунів. А я тоді подумав, чи за один день записалибся наші люди в армію УПА? А чому так тоді писалися в німецьку поліцію? На мою особисту думку пішли щоб отримати дармові гроші.   Адже всі знали у Вишнівці, що у євреїв було золото і багато золота. Вони захочуть їсти і їжа піде за вагу золота. А якщо захочуть втекти і там за золото у ночі можна створити втечу. Ось в чому вони так билися за це місце в німецькій поліції. Я дивився на цих поліцейських тоді і бачив в їхньому лиці  вираз енкаведиста в червні 1941 року. Адже ці енкаведисти вбивали наших людей у кінці червня 1941 року в ночі у Вишнівецькій тюрмі, а ті поліцейські вбивали  людей у ямі на Старому Вишнівці при великій кількості людей вдень. Назад ці поліцейські  йшли з веселим виразом лиця. Ці славили Сталіна, а ці Гітлера. Зрадники. Сьогодні зрадили і пішли служити німцям, завтра підуть служити совітам, а після завтра полякам. Я їх ненавидів і не вітався. Мій брат називав їх покидьками та рабами Гітлера. Адже вони стріляли євреїв, а потім будуть стріляти і вбивати інших мирних людей і почнуть грабувати хати.  Мені дуже запамяталися останні дні “ГЕТТО”. Як колонами євреї з маленькими дітьми на руках йшли на розстріл, а з боку поліція, наші місцеві хлопці з палками гнали їх , як стадо голодних і оббесилиних овець. У мене довго в очах стояло це страшне видовище. Моя мама Марцення довго мене успокоювала і казала що кожний народ, кожна земля, кожне село має своїх покидьків-зрадників що за копійку продадуться. Але більшість українців будуть боротися за свободу і будуть помагати всім. Я повірив в її слова. Адже мої побратими, члени ОУН не пішли на службу німцям, не стали вбивати мирних людей.

(Продовження буде)

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ