Після обстрілу і 8 операцій: історія незламної 19-річної Анастасії
Це історія про силу та незламність 19-річної Анастасії Тернавської з Херсонської області. Дівчина пережила страшний обстріл, втрату близької людини, численні операції та довгий шлях відновлення.
Спочатку вона проходила лікування у Херсоні, а згодом — у Тернополі, де її лікуючим лікарем також став херсонець Олександр Журавльов.
Попри все пережите, Анастасія продовжує боротися, мріяти і планує допомагати іншим.
Свою історію дівчина розповіла «Погляду».
Про себе
— Розкажи трохи про себе.
Анастасія:
Мені 19 років, я з Херсонської області, села Чорнобаївка. Закінчую 4 курс Херсонського базового медичного фахового коледжу, влітку отримую диплом.
Після навчання планую вступати на спеціальність «Терапія та реабілітація».
Свій шлях у медицині спочатку обрала під впливом родини — і мама, і брат усе життя пов’язані з цією сферою. Але після власного досвіду поранення зрозуміла, що хочу розвиватися саме в реабілітації.
Побувавши у багатьох відділеннях — хірургії, травматології, опіковому, нейрохірургії, реабілітації — я усвідомила, що реабілітація — це моє. Саме там приходить розуміння, що неможливе стає можливим. Я хочу допомагати людям повірити в себе і зробити той самий «неможливий» крок.
Втеча з окупації
— Де ти була на початку повномасштабної війни?
Анастасія:
На початку повномасштабного вторгнення я була вдома, у Чорнобаївці. Після прильоту ракети біля нашого будинку в серпні я виїхала з окупації сама — мені тоді було 15 років. Їхала через Василівку в Запорізькій області до Вінниці.
Після деокупації Херсона одразу повернулась додому до сім’ї. На жаль, мама тоді не змогла виїхати зі мною.
День, який змінив усе
— Розкажи, що сталося в день обстрілу.
Анастасія:
Я постійно займалась спортом, бігала зранку. Цей день пам’ятаю повністю, ніби це було вчора.
6 жовтня 2025 року ми з мамою, нашим знайомим Віктором і моїм псом Амуром пішли бігати на стадіон. Було близько 6 ранку, і приблизно о 6:40 почався обстріл.
Ми вирішили йти в укриття. Обходили спорткомплекс: попереду бігла мама з собакою, я йшла за нею і говорила телефоном з братом, позаду був Вітя. І раптом — вибух за 3–4 метри від мене.
Вітя встиг прикрити мене собою. На жаль, він загинув одразу.
Мене відкинуло вибуховою хвилею. Потемніло в очах. Я зрозуміла, що не можу бігти — лише повзти. Телефон вилетів з рук, але брат усе чув.
Я повзла до мами, щоб привести її до тями. Вона була в ступорі. Потім ми побачили Вітю — він ще подавав ознаки життя, але почалися конвульсії…
Ми намагались викликати допомогу. Я подзвонила у швидку, другу-військовому, поліції. Обстріл тривав ще приблизно 10 хвилин.
Я не розуміла, що з моєю ногою — чи її відірвало, чи це перелом. Ми з мамою зупиняли кровотечу повідком собаки, бо турнікета в той день я не взяла.
Я пам’ятаю, як сказала мамі: «Напевно, це буде протез».
Шлях до життя
Приїхали швидка і медеваки. Мене поклали на ноші. Дорогою лікарі постійно говорили зі мною, щоб я не втратила свідомість.
Я дуже просила врятувати мою ногу.
Прокинулась уже під час операції — лікарі зашивали живіт. Була пробита діафрагма, уламки в печінці.
Операція тривала майже цілий день. Ніч була дуже важка.
Потім почався довгий шлях лікування:
- 5 операцій у Херсоні
- місяць лікування там
- потім Тернопіль — півтора місяця в нейрохірургії і ще місяць реабілітації
- далі знову операції та відновлення
Загалом — близько 8 операцій.
Про найважче
— Якою була найважча мить?
Анастасія:
На другу неділю після поранення, коли пройшов шок, прийшла реальність.
Я постійно себе звинувачувала: «А якби ми не пішли…» Було дуже важко морально. Я плакала до лютого.
Було страшно — чи буду ходити, чи відновиться нерв, як виглядатиме моє тіло. Я завжди любила естетику, а тепер звикаю до змін.
Особливо важко було говорити з батьками Віті… У нього залишилась маленька донька.
Лікування у Тернополі
— Як тобі допомогли лікарі?
Анастасія:
В нейрохірургічному відділення КНП «Тернопільської обласної клінічної психоневрологічної лікарні» мені стало значно легше. Після операції почали рухатися пальці, потім стопа.
Мені зробили операцію на нерв і дермопластику.
Лікарі тут — земляки, дуже добре ставляться. Я почувалась, як удома. Про мене дбали, як про свою дитину.
Мій лікуючий лікар — Олександр Феліксович Журавльов. Він допоміг організувати подальшу реабілітацію.
Реабілітація і відновлення
— Як проходить відновлення зараз?
Анастасія:
Зараз усе добре. Я вже ходжу, навіть потрохи бігаю.
Чотири місяці я майже не вставала і думала, що ніколи не піду нормально. Але фізичні терапевти творять дива.
Коли повернулась на реабілітацію вдруге — мені сказали, що я дуже добре відновилась.
Про підтримку
— Що допомогло тобі вистояти?
Анастасія:
Моя сім’я, оточення і я сама. Я розумію, яку велику роботу зробили лікарі та реабілітологи — і хочу відновитись максимально.
Про втрати і вдячність
Анастасія пережила не лише поранення, а й втрату людини, яка врятувала їй життя.
«Той день забрав життя людини, завдяки якій було врятовано моє».
Про сьогодні
Сьогодні Анастасія мріє повернутися до повноцінного життя, завершити навчання і працювати у сфері реабілітації — допомагати іншим проходити той шлях, який вона вже подолала сама.
А поруч із нею — її пес Амур, якому після поранення ампутували лапу. Але він вже знову бігає.
Про відновлення і наступні етапи
— Скільки часу потрібно на відновлення?
— Який наступний етап лікування?
Анастасія:
Я не можу сказати точно, скільки часу займе відновлення — лікарі кажуть, що це довго, але все дуже індивідуально. Дуже сподіваюсь, що вдасться відновитися якнайшвидше, орієнтовно розраховую на рік, а далі вже буду дивитись по ситуації.
Попереду ще кілька етапів лікування. Потрібна операція на вуха в Дніпрі, оскільки є дві перфорації барабанної перетинки, які самі не зростаються — через це є проблеми зі слухом.
Пізніше, влітку, планується пластична операція — через схильність шкіри до рубцювання будуть намагатися прибрати рубці.
Після цього зніматимуть стержень з ноги.
Також ще будуть амбулаторні втручання і тривале відновлення, особливо через те, що стопа поки що не повністю відновила свою функцію — нею потрібно постійно займатись і працювати над реабілітацією.
Звернення до людей
— Що б ти сказала людям, які зараз проходять через подібне?
Анастасія:
Я б сказала — це не кінець. Навіть якщо зараз здається, що життя розділилось на «до» і «після» і вже ніколи не буде так, як раніше — це правда, але це не означає, що буде гірше. Буде інакше.
Дайте собі час. Не вимагайте від себе швидкого відновлення — ні фізичного, ні морального. У такі моменти нормально боятися, злитися, втрачати віру, але важливо не залишатися в цьому назавжди.
Просіть допомоги, якщо важко. І тримайтесь за будь-які дрібниці, які дають сили: люди, слова, спогади, навіть просто бажання знову жити нормально.
І головне — ви сильніші, ніж вам здається. Просто зараз це важко відчути. Бог не дає складнощів, які людина не може подолати.
Як Анастасію змінила ця історія
— Як би ти описала себе після всього пережитого?
Анастасія:
Я стала глибшою. Більш чутливою до себе і до інших. Почала більше цінувати прості речі — здоров’я, спокій, можливість рухатись, жити без болю.
Я не стала ідеальною чи безстрашною — в мені досі є страхи, сумніви, іноді слабкість. Але разом із цим з’явилась внутрішня стійкість, яку вже складно зламати.
Я навчилась не здаватися в моменти, коли хочеться опустити руки. І, мабуть, найважливіше — я знайшла сенс допомагати іншим, бо знаю, як це — проходити через біль і відновлення.
Спілкувалася Надія Греса
