Оксана Цимбалюк про хор «Тоніка», ADORAMUS та служіння через музику

Музика супроводжує Оксану Цимбалюк практично все життя. Ще дитиною вона співала для сусідів у рідному селі, а вже у другому класі зрозуміла, що хоче пов’язати своє майбутнє саме з музикою. Сьогодні вона викладає у Тернопільській музичній школі №2 імені Михайла Вербицького, керує дитячим хором «Тоніка» та церковним колективом ADORAMUS, поєднуючи педагогічну роботу з хоровим мистецтвом і служінням через спів.

За роки праці через її класи та колективи пройшли сотні дітей, багато з яких згодом обрали музику своєю професією. Водночас важливе місце у житті диригентки займає церковний спів, який вона сприймає не лише як мистецтво, а й як особливу форму молитви та духовного служіння.

В інтерв’ю «Погляду» Оксана Цимбалюк розповіла про свій шлях від учениці хорової школи «Зоринка» до керівниці колективів, поділилася досвідом роботи з дітьми, секретами успішного хору та пояснила, чому в церковному співі недостатньо лише професійної майстерності. Для неї важливо, щоб музика не просто звучала красиво, а торкалася сердець людей і допомагала їм відчути щось більше, ніж просто гарну мелодію.

«Уже в другому класі я знала, що хочу бути музикантом»

— Давайте почнемо з Вашого шляху в музиці. Як усе починалося?

— Мій шлях у музиці почався ще в дитинстві. У нашій родині завжди співали. Що б ми не робили — робота, свята, звичайні будні — пісня завжди була поруч.

Коли ми жили в селі Сновидів, що нині входить до Чортківського району, я любила влаштовувати собі імпровізовану сцену. Перевернута балія ставала сценою, а я співала свої улюблені пісні — «Рости-рости черемшина» та гімн України. Сусіди були моїми першими слухачами.

Коли я навчалася у другому класі, наша сім’я переїхала до Тернополя. Одного дня до школи прийшли викладачі хорової школи «Зоринка» на прослуховування дітей. Після нього мені дали запрошення вступати до школи. Я дуже просила маму відвести мене туди. Успішно склала вступні випробування і саме тоді зрозуміла: хочу пов’язати своє життя з музикою.

У «Зоринці» ми багато виступали, подорожували, брали участь у конкурсах. Великий вплив на мене мав Ізидор Доскоч — людина, яка прищепила мені любов до хорового мистецтва.

Цікаво, що спочатку я зовсім не мріяла бути диригенткою. Хотіла співати, вступити на вокальний відділ, можливо, колись виступати на сцені опери чи оперети. Але під час вступу до музичного коледжу мені порадили хорове диригування. Пояснили, що це дає ширші можливості: можна співати, керувати хором і викладати. Так я обрала цей шлях.

«Для мене літургія — це найвища молитва»

Під час навчання в інституті Оксана Цимбалюк співала у церковному хорі храму Святого Духа під керівництвом Мирослава Кріля. Пізніше викладач Володимир Семчишин запросив її до хору «Глорія» при церкві Святого апостола Петра.

— Цей хор дав мені дуже багато. Саме там я отримала безцінний досвід. Загалом із колективом я пропрацювала 13 років. Спочатку було непросто, адже я була наймолодшою серед учасників.

Згодом настав момент, коли я зрозуміла, що хочу рухатися далі. Адже для мене літургія — це щось значно більше. Це найвища молитва. Хотілося, щоб спів був не формальністю, а справжнім служінням.

Так народився новий колектив — ADORAMUS.

— Сьогодні йому вже чотири роки. Зараз нас десятеро. Я свідомо не прагнула великого складу. Для мене важливіші якість, відповідальність і спільне бачення.

— Як пояснити людині, яка ніколи не була в храмі, силу церковного багатоголосся?

— Насамперед через людей. У нашому колективі кожен учасник має свою місію. Це ентузіасти, які готові працювати, відповідально ставляться до репетицій і до того, що роблять.

Мене дуже тішить, що вони відчувають музику подібно до того, як відчуваю її я. Ми прагнемо не просто гарно виконати твір, а подати його душевно, молитовно, щоб він торкався людей, які стоять на літургії.

Я завжди кажу: якщо ми самі не переживемо цю молитву через спів, то навряд чи вона зачепить когось іншого. Коли ж виконавець відчуває внутрішній трепет, усвідомлює, що робить це на духовному рівні, тоді й люди, які слухають, можуть відчути щось особливе. Навіть якщо хтось уперше прийшов до храму, один уривок мелодії чи кілька рядків можуть торкнутися його серця і щось змінити на краще.

— Як часто відбуваються репетиції?

— Репетицію маємо щотижня. Якщо наближаються важливі богослужіння, свята чи виступи, збираємося частіше. Переважно репетируємо в монастирі.

— Що є найскладнішим у збереженні якості церковного співу?

— Найскладніше — поєднати духовну глибину з високою професійною майстерністю. Можна вивчити дуже складний твір, технічно виконати його бездоганно, але не відчути його внутрішньо. Тоді це буде вже не молитва, а просто концертний номер.

Для мене важливо, щоб музика залишалася молитвою. Саме в цьому і полягає найбільший виклик церковного співу.

— Як музика допомагає створювати атмосферу молитви?

— Ми постійно працюємо над розвитком колективу. Наприклад, останнім часом почали практикувати сольфеджування творів. Для людей, які не мають музичної освіти, це непросто. Але поступово вони починають розуміти музичну мову, краще читати ноти, відчувати висоту звуків.

Це дуже допомагає в роботі. Завдяки цьому можемо брати складніші твори, знайомитися з творчістю різних авторів і постійно розвиватися.

— Що особисто для Вас означає служіння через спів у храмі?

— Для мене це певна місія. Якщо чесно, я навіть не уявляю себе без цього.

Коли приходжу до храму, завжди звертаю увагу на спів. Напевно, це вже професійна звичка. Іноді навіть ловлю себе на тому, що починаю аналізувати виконання замість того, щоб повністю зосередитися на молитві.

Але саме тому для мене так важливо, щоб через наш спів люди могли відчути ближчу присутність Бога. Хочеться, щоб музика допомагала відкривати духовний світ, давала можливість пережити щось глибше й важливіше.

— Чим церковний спів відрізняється від концертного виконання?

— Концертний виступ більше зосереджений на технічній стороні. Можна все вивчити, ідеально виконати, але при цьому не пережити внутрішньо.

Церковний спів — це насамперед духовна глибина, чуттєвість і любов до Бога. Тут важливо не лише добре заспівати, а передати той стан молитви, який закладений у творі.

— Які твори найчастіше виконує ADORAMUS? Чи є серед них особливо дорогі для Вас?

— Літургійні твори ми постійно оновлюємо. Маємо кілька варіантів різних частин Літургії, зокрема кілька «Херувимських», які чергуємо залежно від нагоди.

Якщо говорити про духовні пісні, то є твори, які вже стали особливими для нашого колективу. Дуже любимо виконувати пісню «Хочу я з Тобою жити», яку тепло сприймають слухачі. Також часто співаємо «Божий дар», багато творів, присвячених Пресвятій Богородиці.

У кожної пісні своя історія, свій настрій і своя особлива атмосфера. Саме тому важко виділити одну — кожна по-своєму близька і цінна для нас.

Від «Зоринки» до музичної школи

Свою педагогічну діяльність Оксана Цимбалюк розпочала ще під час навчання.

— Моя перша робота була в хоровій школі «Зоринка». Коли я навчалася на першому курсі музичного училища, Ізидор Доскоч запропонував мені працювати з наймолодшими дітьми. Це був мій перший педагогічний досвід. Я займалася з дітьми п’яти-шести років і пропрацювала там сім років.

З 2011 року вона працює у Тернопільській музичній школі №2 імені Михайла Вербицького.

— Для мене важливо робити свою справу якісно і з любов’ю. Хочу, щоб діти відчували, що музична школа — це простір, де їм комфортно, цікаво і де їх підтримують.

Особливу радість викликають колишні учні, які через роки повертаються з подякою.

— Є такі, хто спочатку навіть не планував пов’язувати життя з музикою. А потім вступали до музичного училища чи консерваторії. І коли вони кажуть: «Оксано Василівно, саме через хор ми полюбили музику», — це надзвичайно цінно.

«Тоніка» — головний акорд, до якого все повертається

Дитячий хор «Тоніка» став одним із найважливіших проєктів диригентки.

— Коли я прийшла працювати до школи, хор уже існував, але не мав власної назви. Через кілька років я зрозуміла, що колективу потрібне власне ім’я.

Після численних обговорень народилася назва «Тоніка».

— У музиці тоніка — це головний, найстійкіший звук або акорд, центр тяжіння, до якого все повертається. Мені дуже сподобалася ця ідея, і назва залишилася назавжди.

Одним із найяскравіших спогадів став фестиваль-конкурс «Канон» у Львові.

— Тоді склався дуже сильний склад хору. У конкурсі брали участь близько сорока потужних колективів. Для нас це був перший настільки серйозний виїзд за межі Тернополя. І тоді «Тоніка» увійшла до п’ятірки найкращих хорів фестивалю.

Пізніше були виступи в Івано-Франківську, нові конкурси, знайомства з відомими музикантами та композиторами.

— Такі моменти залишаються в пам’яті надовго.

«Музика дуже схожа на спорт»

На запитання про секрет успіху дитячого хору диригентка відповідає без вагань:

— Якщо обирати щось одне, то це дисципліна. Хоровий спів — колективна справа. Якщо сьогодні прийшли одні діти, завтра інші, а хтось постійно пропускає репетиції, дуже важко досягти стабільного результату.

Саме тому вона завжди вчить дітей не боятися труднощів.

— Я кажу їм, що музика дуже схожа на спорт. Потрібні регулярність, терпіння і праця. Невдачі — це не привід зупинятися, а можливість стати сильнішими.

Сьогодні через хорові колективи проходять десятки учнів, але головним джерелом натхнення для викладачки залишаються самі діти.

— Бувають складні дні, коли втомлюєшся. Але достатньо, щоб дитина підбігла, обійняла тебе чи сказала щось добре — і з’являється нова енергія.

«Найважливіше — бачити, як ростуть діти»

Сьогодні Оксана Цимбалюк продовжує працювати з хорами «Тоніка» та ADORAMUS, а також розпочала створення нового дитячо-молодіжного церковного колективу.

— Робота з дитячими колективами непроста. Щороку випускаються старші учасники, приходять нові, і все починається майже спочатку. Але саме в цьому і є особлива краса педагогічної праці — бачити, як ростуть діти, відкривають у собі талант і знаходять власний шлях у музиці.

Саме це, зізнається диригентка, і є її найбільшим досягненням та натхненням.

Спілкувалася Надія Греса