«Випадкових людей у ДСНС не буває»: Сергій Данілін про роботу пресслужби, інформацію під час війни та людей, які рятують інших
17 вересня в Україні відзначають День рятівника. До цього дня «Погляд» підготував серію інтерв’ю з людьми, які працюють у системі ДСНС. Ми говорили про різні напрямки служби — від психологічної підтримки та роботи кінологів до гасіння пожеж, розмінування, порятунку в горах і надання медичної допомоги.
Завершуємо серію розмовою із Сергієм Даніліним — начальником відділу агітаційно-пропагандистської роботи Центру забезпечення діяльності, або, як простіше пояснити, керівником пресслужби Головного управління ДСНС України у Тернопільській області.
Його робота — бути поруч із рятувальниками під час надзвичайних ситуацій і водночас допомагати журналістам та громадськості зрозуміти, що відбувається. Поки одні працюють на місці події, інші телефонують, ставлять запитання й чекають на підтверджену інформацію. Її потрібно швидко зібрати, перевірити, опрацювати й визначити, що можна повідомляти публічно, а що — ні.
Сергій Данілін служить у системі ДСНС 25 років. Із них 13 років працює у комунікаційних підрозділах.
«Стаж роботи — 25 років у службі, у системі. Зараз я на посаді начальника відділу агітаційно-пропагандистської роботи Центру забезпечення діяльності. Якщо говорити простіше, для людей, — керівник пресслужби Головного управління ДСНС України у Тернопільській області», — розповідає він.
У заключному матеріалі серії — про шлях Сергія Даніліна у ДСНС, роботу комунікаційної команди під час надзвичайних ситуацій, інформаційну безпеку в умовах війни, чотири найважчі дні після ракетного удару по Тернополю та людей, які щодня ризикують власним життям заради інших.
А ще — про те, чому, на його переконання, випадкових людей у ДСНС не буває.
- Як ви прийшли у ДСНС? Чим вас свого часу зацікавила саме ця служба?
Коли закінчував школу, поставав вибір, куди далі рухатися, яку професію обирати.
Я виріс у такому середовищі, де було престижно служити Батьківщині, захищати її. Я виріс у невеличкому містечку, де була військова частина, тому військова служба була близькою і зрозумілою.
Я обрав навчальний заклад, який на той момент готував саме для військ цивільної оборони, для частин Міністерства надзвичайних ситуацій. Там була відповідна спеціальність.
Потім це все було переформатовано у Державну службу України з надзвичайних ситуацій.
Так я обрав цю професію і вже 25 років працюю в системі ДСНС.
- А як ви опинилися у сфері комунікації?
Мені завжди подобалося працювати саме з популяризацією професії. Ще у шкільні роки в нас були профільні заходи різного спрямування. Зокрема, від пожежної служби — юні рятувальники, де формувалися відповідні команди, готувалися різні виступи.
Якраз із нами тоді працювали офіцери-комунікаційники. Мені подобався цей напрямок.
Коли мені запропонували перейти у цей напрям, я погодився. І вже 13 років несу службу в комунікаційних підрозділах.
- Ви маєте великий досвід роботи в системі ДСНС ще до того, як перейшли в комунікаційний напрямок. Наскільки змінився ваш погляд на надзвичайні ситуації, коли ви почали працювати вже з боку комунікації? Що сьогодні для вас означає бути комунікаційником безпосередньо на місці події?
Справа в тому, що до цього я так само працював на різних посадах і брав участь у ліквідації надзвичайних ситуацій, надзвичайних подій, великих стихійних лих — як представник рятувальних підрозділів, як представник підрозділів цивільного захисту. Тобто певний досвід у мене вже був.
Коли став комунікаційником, звісно, змінився погляд і кут зору. Ти по-іншому оцінюєш ситуації.
Звісно, війна внесла свої корективи, і найбільші події пов’язані саме з війною. Дуже важливо відзначити, як перебудовується наша служба і безпосередньо комунікація, як вона змінюється під час війни.
Це досить цікаво, і ти розумієш, наскільки це важливо. І дійсно дуже складно.
Останні надзвичайні ситуації та надзвичайні події, які були на території нашої області, це показали. Коли у тебе телефон буквально розривається від дзвінків: телефонують представники засобів масової інформації, надходить оперативна інформація, і в загальному громадськість хоче чути та розуміти, що відбувається на місці події, як проводяться безпосередньо рятувальні роботи.
І це дуже важко в тих умовах, коли ситуація дуже швидко змінюється, коли інформація надходить різноманітна і треба відфільтрувати: де правдива, де неправдива, що давати, що не давати.
Загалом повну картину на місці події скласти досить важко. Тому зазвичай у нас на місці події працює команда — не одна людина, а троє-четверо. Вони займаються і збором інформації, і безпосередньо фото, відео, матеріалами, підготовкою.
Офіційні коментарі — це теж лягає на наші плечі.
- Коли стається надзвичайна ситуація, що відбувається в перші хвилини саме з інформаційної точки зору? Хто збирає інформацію, як вона перевіряється і коли можна говорити публічно?
Під час ліквідації надзвичайних ситуації, на місці події розгортається штаб з ліквідації НСТобто є відповідні люди, які працюють саме зі збором інформації, є безпосередньо люди, які організовують і керують рятувальними роботами.
Моя роль у цьому штабі — спілкування з пресою.
Мені треба у наших фахівців взяти інформацію, опрацювати її, зрозуміти яка саме інформація є підтвердженою.
Само собою зрозуміло, що в умовах війни є така інформація, яка не повинна потрапляти у пресу.
Плюс потрібно оперативно це все збирати й опрацьовувати та видати засобам масової інформації.
- Бувало так, що журналісти запитують про подію, а ви самі ще не маєте підтвердженої інформації? Як у таких ситуаціях діяти правильно?
Насправді таких ситуацій буває досить багато.
Адже місто наше, Тернопіль, невеличке. Десь поїхала пожежна машина — і журналісти дзвонять: «Ой, що сталося? Що горить? Де це?»
В такому випадку просто уточнюєш інформацію в оперативного чергового і видаєш її на загал.
- Іноді люди вимагають назвати точну кількість загиблих чи постраждалих, показати місце події, розповісти всі деталі. Як пояснити суспільству, чому певну інформацію не можна оприлюднювати одразу?
Досить цікаве і дуже важливе питання.
На жаль, у наш час гонитва за інформацією і швидкістю її оперативного висвітлення іноді шкодить нашому суспільству. Адже всі хочуть знати, що до чого і як.
Ніхто не замислюється про наслідки, які це може мати для тих людей, які постраждали, для сімей, які, наприклад, втратили когось або чиї рідні перебувають у тяжкому стані.
І тут треба так само мати певну витримку.
Не одразу вимагати: «Давайте деталі, якомога більше деталей», особливо якихось брудніших, жахливіших подробиць.
На жаль, інформаційний простір, можна сказати, любить такі подробиці. Але треба з розумінням до цього ставитися.
Ми намагаємося, звісно, давати в першу чергу перевірену інформацію.
Оскільки те що ми дамо, буде позицією як Головного управління, так і Державної служби України з надзвичайних ситуацій.
- Після ракетного удару по Тернополю рятувальна операція тривала кілька днів. Ви були одним із тих, хто постійно комунікував із журналістами. Що особисто для вас було найважчим у ті дні?
Ті чотири дні, можна так сказати, були найважчими за останні роки в моєму житті.
І взагалі для міста це були дуже страшні, трагічні події.
Ми приїхали одними з перших.
Що було найтяжчим?
Наші рятувальники говорять, і тут я їх повністю підримую, що найскладніше — це коли гинуть діти.
І в тій події досить було багато таких смертей, на жаль. І це дуже тяжко сприймається.
Я пам’ятаю, що ми чотири дні працювали, постійно намагалися давати оперативну інформацію, намагалися все висвітлювати.
Але вже коли це все минуло, настав певний період — напевно, був такий «відходняк».
Десь тиждень-два ще так морально відходили від цього.
- А як ви відновлюєтеся після таких подій?
Відновлююся по-різному.
Намагаюся більше проводити часу в колі сім’ї, з дітьми, розуміти, наскільки це важливо, відчувати цю сімейну підтримку.
Просто не піднімати телефон, відключити його, зробити хоч якийсь електронний детокс і не бути в курсі всіх подій, які відбуваються в державі, у службі й взагалі у світі.
- Ви щодня бачите роботу пожежників, піротехніків, медиків, кінологів, психологів. Що в цих людях найбільше вражає вас за роки роботи?
Їхня самопожертва.
Недаремно кажуть, що в нас немає людей, які тут випадково. Насправді випадкові люди тут довго не затримуються.
Треба хотіти, вміти, любити цю справу, хотіти допомагати людям. Це, напевно, найсакральніше, що може бути. І насправді мене дуже вражають наші рятувальники.
В усіх цих умовах, попри всі труднощі, вони щодня заступають на чергування, щодня готові їхати і допомагати.
- І наостанок: за роки служби що для вас сьогодні означає слово «рятувальник»? Це професія, покликання, характер людини чи щось більше?
Як я сказав, випадкових людей тут не буває. Звісно, це покликання.
Не кожен зможе нести це покликання, бути рятувальником, тому що тут велика самопожертва. Тут треба розуміти, що те, що ти робиш, — це велика місія.
Ти допомагаєш людям у досить складних умовах. Іноді для людини ти єдина надія на те, що ти приїдеш і допоможеш. І це багато чого варте.
Спілкувалася Наді Греса
