«Рятувати інших і берегти себе»: психологиня ДСНС Наталія Гесюк про страх, травми та силу вистояти

17 вересня — День рятівника, тому «Погляд» розпочинає серію інтерв’ю з людьми, які щодня працюють у системі ДСНС. Це розповіді про професії, які часто залишаються за кадром, і про самих рятувальників — їхній досвід, страхи, складні рішення та те, що допомагає їм продовжувати роботу.

Першою героїнею серії стала Наталія Гесюк — керівниця психологічної служби Головного управління ДСНС України у Тернопільській області. У системі ДСНС Тернопільщини вона працює 19 років, близько 16 із них — психологинею.

Її робота починається там, де людина стикається з трагедією: після загибелі близької людини, надзвичайної ситуації чи важкого виїзду. Але психологічна служба потрібна не лише постраждалим. Самі рятувальники також щодня мають справу зі смертю, травмами, людським болем і наслідками війни.

У цьому інтерв’ю Наталія Гесюк розповідає, що відбувається з людиною в перші хвилини після страшної звістки, чому іноді найкраща допомога — просто бути поруч, як рятувальники переживають важкі виїзди та чому визнати «мені потрібна допомога» досі буває непросто.

Говоримо також про те, як повномасштабна війна змінила роботу психологів ДСНС, де проходить межа між професійним співпереживанням і власним емоційним виснаженням та що допомагає самій психологині відновлюватися після важких історій.

• Наталіє, ви багато років працюєте психологинею у системі ДСНС. Пам’ятаєте ситуацію, після якої зрозуміли, що ця робота змінила і вас саму?

Напевно, ситуація, яка точно дала мені відчути, що я психолог-рятувальник, — це дорожньо-транспортна пригода у Польщі у 2012 році. Тоді там загинуло багато наших тернополян, жителів Тернопільської області. Мікроавтобус потрапив під потяг.

Нам потрібно було цілою командою їхати разом із родичами загиблих на опізнання тіл і перевезення загиблих. І ця дорога, яка тривала декілька днів, дала можливість побачити, наскільки потрібна людям підтримка.

Іноді це було дуже просте: коли дати каву, коли — водички, коли поговорити.

Коли я приїхала додому, навіть не одразу це зрозуміла. А вже потім, коли прокручувала все в голові, відчула, що цей тиждень був недаремний. Я точно знаю, що принесла користь людям. І хоч на декілька відсотків, але їм стало легше.

• Що відбувається з людиною в перші хвилини після трагедії — коли вона дізнається про загибель близького або сама переживає надзвичайну ситуацію?

Взагалі надзвичайна ситуація дуже складно впливає на психіку кожної людини. Коли людина дізнається, особливо про загибель когось із рідних, перше, що вона відчуває, — це, зазвичай, шок, безпорадність.

Збивається дихання. Людина іноді навіть не може нормально дихати, так, як у спокійному стані. І часто відмовляється сприймати цю ситуацію.

«Такого не може бути. Це точно не з моєї родини, це точно не з моїми близькими, це точно не зі мною».

І тоді основна робота психолога навіть не в тому, щоб сказати: «Заспокойся». Я дуже не люблю цих слів. Як можна заспокоїти людину, яка перебуває у стані максимального збудження, коли вона відчуває, що все вже буде не так?

А просто бути поруч. Бути поруч, коли треба обійняти, коли треба просто посидіти, помовчати. До кожної людини — по-різному. Але точно не залишати людину на самоті, бо це найгірше, що може бути.

• Ви працюєте з родинами загиблих і безвісти зниклих. Що важче переживати — втрату чи невизначеність і постійне очікування?

Мені часто ставлять це запитання. 

Я б не робила тут якихось відсоткових порівнянь, тому що і те, і те — це біль. Неймовірний, пекучий біль, який дуже важко витримати.

Проте можу зауважити, що коли людина знає, наприклад, що загинув її родич, тоді вона може до нього прийти, помолитися, поплакати, попрощатися, поховати. А людина, яка переживає невизначену втрату, не має крапки. Вона не має місця, куди може прийти.

Вона молиться в душі, плаче, згадує, дивиться фотографії, але місця поховання немає. І це такий біль, розтягнутий на дуже багато часу.

Тому він не менш болючий, ніж той, коли людина знає про смерть близького і може його поховати.

• Ви працюєте і з рятувальниками. Як постійний контакт зі смертю, травмами та людським болем впливає на них? Чи може рятувальник дозволити собі боятися?

Я можу сказати, що рятувальна служба, усі наші спеціалізації, — це насамперед про порятунок життя. Це про те, щоб допомогти людям вижити в ситуаціях, у яких, здавалося б, вижити дуже складно.

Але рятувальник — жива людина. І він має право боятися. Сміливість — це не відсутність страху. Сміливість — це про те, що ти знаєш свою роботу.

Ти маєш за плечима досвід. Ти маєш колег, які поруч. Ти точно знаєш: із деякими питаннями ти впораєшся і розумієш межі ризику.

Але все це робиться в команді, під умілим керівництвом.

• Що відбувається з рятувальниками після особливо важкого виїзду? Чи існує певний алгоритм психологічної допомоги після таких подій?

У нас бувають випадки, які є дуже об’ємними, масштабними, з великою кількістю втрат і руйнувань. І так, рятувальникам важко це переносити. 

Але це завжди переноситься в команді. Одна людина не може рятуватися сама.

Навіть якби той рятувальник був дуже вправним, професійним, інтелектуально й фізично розвиненим, усе одно є команда.

І оце відчуття плеча завжди допомагає.

Є старші колеги, є ті, хто бачив більше таких випадків. Вони можуть підказати, розповісти, порадити, як далі бути, як далі з цим проживати.

Ну і є психологічна служба, яка в разі потреби також може бути поруч і надати допомогу.

• Наталіє, а якою взагалі є робота психолога ДСНС зсередини? Що входить у ваш робочий день і наскільки він відрізняється від роботи цивільного психолога?

Почну з того, що цивільні психологи — це люди, до яких приходять. Вони сидять у кабінеті: люди стукають у двері, заходять і розповідають про свою проблему.

А робота психолога ДСНС має свою специфіку. Ми не лише працюємо в кабінеті, ми виїжджаємо безпосередньо туди, де сталася надзвичайна подія, і працюємо в умовах, коли ситуація ще триває.

Звичайний робочий день — це навчання, діагностика, тестування людей, які приходять на службу, або тих, хто претендує на різні посади: чи готові вони до нових обов’язків. Це також індивідуальні консультації для тих, хто хоче прийти й поговорити.

Але якщо ти зранку запланував собі, як і цивільний психолог, що ти все зробиш по пунктах, маєш план на цілий день, а тут дзвонить телефон і тобі треба виїжджати на подію, усі твої плани повністю відкладаються в сторону.

Ти йдеш на допомогу, тому що є виклик, надзвичайна подія чи надзвичайна ситуація. І тоді починається вже не робота психолога в кабінеті, а робота психолога безпосередньо на місці надзвичайної події.

• У яких випадках психолог ДСНС виїжджає разом із рятувальниками на місце події? Кому насамперед потрібна ваша допомога?

Є певний алгоритм.

Психолог ДСНС виїжджає у випадку масштабних надзвичайних подій або надзвичайних ситуацій: коли є поранені люди, які потребують допомоги, коли є загиблі й потрібно працювати з родичами загиблих.

Також бувають випадки, коли самі рятувальники потребують допомоги безпосередньо на місці надзвичайної події. Тоді вже проводиться робота психолога з ними.

Але я зараз говорю саме про виїзд у момент надзвичайної події, тому що робота психолога ДСНС — це не тільки виїзд на місце. Це також робота поза подією, після неї.

• Рятувальники звикли допомагати іншим. Чи легко їм самим визнати: «Мені потрібна допомога психолога»? Наскільки часто рятувальники приходять до вас за підтримкою?

На жаль, рятувальник іноді все ще вважає слабкістю проявити потребу у зверненні до психолога. Є люди, які розуміють: «Мені потрібна ось ця допомога». Але переважно вони звертаються або за потреби, якщо потрібно пройти певну діагностику, або вже тоді, коли настільки тисне, коли, як кажуть, «підпирає», що ти вже точно мусиш звернутися.

Немаловажне значення має і довіра рятувальників до нас, психологів, які є в системі.

• Як війна змінила роботу психолога ДСНС? З якими ситуаціями сьогодні доводиться працювати, яких раніше було значно менше?

Раніше ми приїжджали на випадки буденного характеру — те, що стається в місті, області чи Україні і не пов’язано з такими колосальними втратами.

Так, це теж надзвичайні події: вибух у будинку, складна пожежа, коли хтось загинув і треба підтримати родичів, суїциди і так далі.

А зараз, коли все пов’язане з війною, ти просто бачиш хаос, багато людей — і тих, хто постраждав, і тих, хто стоїть осторонь і теж емоційно страждає, але по-іншому.

І масштаби змінюються. Немає чіткого алгоритму, скільком людям потрібно допомогти. Ти можеш приїхати на місце надзвичайної події після вибуху чи руйнувань і побачити зовсім іншу картину, до якої ти, можливо, готовий, але масштаб може бути в рази більшим.

Змінюються і емоції. Війна триває вже четвертий рік. Люди дуже втомилися. Люди переходять від гніву до хронічної втоми. І, відповідно, емоційні реакції, емоційне забарвлення того місця, куди ти приїжджаєш після прильоту, зовсім інші.

• Що насправді означає психологічне відновлення після травматичних подій? Чи обов’язково це означає повернутися до життя, яке було до них?

Мені здається, що, на жаль, війна змінила нас, і ми вже не будемо такими, як були, скажімо, у 2021 році. Всі змінилися. І це не означає, що людина, яка втратила будинок або когось із військових, хто загинув, уже не зможе повернутися до життя.

Але ніхто вже не повернеться до того часу. Ні діти, ні дорослі. Всі ми по-своєму змінилися.

Це не означає, що ми стали зліші, жорстокіші чи холодніші у ставленні до інших людей. Ми просто стали іншими. І по-іншому треба до цього ставитися.

Раніше робота психолога — це було після надзвичайної події обов’язково контактувати з нашими хлопцями-рятувальниками: зайти в диспетчерську, попитати дівчат, як вони там, перед тим зробити певні тести, діагностику і так далі.

Зараз робота психолога — це дуже багато профілактики. Ми повинні заздалегідь говорити людям: «Ви можете переживати такі-то почуття, такі-то емоції. Ви повинні бути до цього готові».

І ви повинні розуміти, що після цього, в обов’язковому порядку, нам усім потрібні моменти відновлення. У кожного вони різні.

Комусь треба постояти п’ять хвилин у душі, просто щоб вода стікала по тілу. Хтось має поспати. Комусь треба обов’язково говорити. Комусь треба поїхати в село до батьків і просто фізично попрацювати, щоб відчути себе в цьому моменті.

А комусь треба два дні відпочити вдома і знову на роботу, бо він там почувається потрібним, і це його відновлення.

І ця війна по-своєму показує цінність кожної людини. Немає такого загального правила: «Ляж, поспи — і все пройде».

У кожного по-своєму, кожен по-різному. Але відновлення має бути.

Ми не можемо чекати, що через місяць чи два закінчиться війна. Ми маємо витримати, ми маємо протягнути цей час. І таких моментів відновлення має бути декілька.

Я, наприклад, знаю одного рятувальника, який любить плести, в’язати спицями. От йому це подобається. Він каже: «Я можу просто в’язати шарф, і мені нормально з цим».

Ще знаю одного рятувальника, у якого три собаки. До війни в нього була одна собака, а потім він ще двох підібрав. Він вважає, що може з ними возитися, готувати їм їжу і так далі.

Хтось народив ще одну дитину. Під час війни задоволення отримує в тому, що бачить продовження свого життя.

Отаке відновлення. І цим людина живе.

• А що є вашим власним джерелом відновлення і сили?

Джерело сили для мене як психолога — це, напевно, бути потрібною. І знати точно, що я прийду додому, що мої рідні живі, здорові. Тоді я можу працювати повністю, з повною віддачею.

Також в мене котик є. Ти коли бачиш, як він дуріє просто тому, що ти заходиш у квартиру, і він починає перевертати килимок, бігати коло тебе — це теж таке відчуття того, що ти потрібен тому маленькому п’ятикілограмовому клубочку.

Є друзі. Я маю таких друзів, які знають, коли я виїжджаю на надзвичайні ситуації. Моя подруга, наприклад, завжди мені зателефонує і спитає: «Ну ти як там?»

І я точно знаю, що вона витримає ті, наприклад, 15 хвилин моєї розмови. І я можу з нею поплакати, і вона може мені допомогти.

У мене є моя психотерапевтка. Іноді ми зустрічаємося раз на тиждень. Я коли до неї приходжу, кажу: «Пожалітися можна?» Вона: «Та давай». І я починаю жалітися.

Психологи теж мають потребу в підтримці. Однозначно. Інакше як би ми все це витримали?

Спілкувалася Надія Греса