Андрій Фенканін про пожежі після ракетних ударів, страх і головне правило рятувальника
Для Андрія Фенканіна робота рятувальника фактично почалася ще в дитинстві. Його батько працював у пожежній частині, а сам Андрій до шістнадцяти років жив поруч із нею. Тож професія, до якої багато хто приходить після тривалих роздумів, для нього поступово стала частиною життя.
Сьогодні підполковник ДСНС Андрій Фенканін керує напрямком організації пожежно-рятувальних робіт. Це означає відповідальність за рішення, які потрібно приймати безпосередньо в умовах небезпеки: оцінити обстановку після прибуття, визначити, де і як працюватимуть люди та техніка, організувати подачу води, а за потреби — миттєво змінити план.
Він говорить, що універсального алгоритму для пожежі не існує. Кожна ситуація має свої особливості, а під час війни до звичних ризиків додаються нові — ракетні та дронові удари, уламки, нерозірвані боєприпаси та загроза повторної атаки. У таких умовах керівнику доводиться одночасно думати про те, як виконати завдання, і про безпеку кожного рятувальника, який працює поруч.
Про це — у другій розмові «Погляду» до Дня рятівника. Після розмов із психологинею Наталією Гесюк, цього разу дивимося на професію очима людини, яка безпосередньо організовує гасіння пожеж і приймає рішення на місці.
Андрій Фенканін розповідає про перші секунди після прибуття на пожежу, найскладніші виїзди, гасіння Малашівського сміттєзвалища, роботу після ракетних ударів, фізичну підготовку рятувальників і особисте правило, якого дотримується багато років: усі повинні повернутися додому живими і здоровими.
- Для людини, яка бачить пожежу лише збоку, здається, що головне — швидко приїхати і подати воду. Що насправді відбувається в перші хвилини після прибуття на пожежу?
Найперше після прибуття — визначити небезпеки, які можуть бути для особового складу пожежних, визначити небезпеку для громадян, місця подачі стволів, щоб потім проводити розгортання для гасіння пожежі та рятування людей.
- Хто приймає рішення: куди саме заходять рятувальники, де ставлять техніку, де подають воду?
Керівник гасіння пожежі.
- Чи є якийсь алгоритм, який підходить майже під усі випадки пожеж? Чи під кожну пожежу потрібен окремий алгоритм?
Одного алгоритму немає.
Кожна пожежа різна, тому й діяти щоразу треба по-різному. Навіть якщо горить звичайний смітник, двох однакових випадків не буває.
- Ви згадали сміттєзвалища. У нас під Тернополем досить часто горить Малашівське сміттєзвалище. Наскільки воно проблемне і наскільки його важко гасити?
Буває, що гасити доводиться декілька днів. Дуже важко, адже поклади сміття мають дуже глибоке залягання. Відповідно, у процесі пресування все ж таки залишаються пустоти, якими поширюється полум’я.
Інколи добратися до них дуже-дуже важко. Через глибоке залягання вода туди не потрапляє.
Останнього разу нам довелося задіювати важку інженерну техніку, щоб це сміття розгребти, пробитися в глибину і вже тоді проливати та вигашувати пожежу.
- Чи бувають ситуації, коли за лічені секунди потрібно змінити весь план гасіння?
Буває. Особливо зараз, коли проводимо гасіння та ліквідацію наслідків ракетно-дронових ударів. За лічені секунди необхідно вивести людей, особливо якщо працює ланка всередині.
Якщо взяти місто Тернопіль, то в нас ще є певний час, щоб це зробити. Адже основна небезпека для міста Тернополя — це «Кинджал», який долітає за лічені хвилини.
А коли ми працювали в Києві, то інколи балістика приходила раніше, ніж вмикалася тривога. Це величезна небезпека і дуже маленький відрізок часу, щоб вивести людей, зняти все спорядження і відійти в укриття.
- Як у такий момент, якщо говорити про Київ, зібратися самому і зібрати всіх своїх людей? Ви ж відповідаєте за них.
Подається команда по радіостанції, всі виходять. Тут також кожен працює індивідуально.
Я завжди стою і чекаю, коли зайде останній. Тоді вже перераховую людей. Якщо когось немає — я маю це знати. Я завжди знав, де мої люди, знав, що вони в безпеці, і тоді вже ховався сам.
- Тобто тернопільські рятувальники постійно їздять допомагати в інші регіони?
Такі виїзди відбуваються за окремими дорученнями ДСНС. І це не лише тернопільські рятувальники.
У нашому зведеному загоні були хлопці не тільки з Тернопільської області, були ще з Вінницької та Хмельницької областей.
- Я так розумію, що найважча пожежа — після ракетного удару?
Майже завжди. Оскільки величезна площа пожежі, багато людей, які потребують допомоги, багато вторинних факторів, на які потрібно звертати увагу.
Залишки ракет, чи це не касетні боєприпаси — постійно треба дивитися під ноги і слідкувати за собою.
- Як ви оцінюєте ризик? Де закінчується допустима небезпека для рятувальника і починається невиправданий ризик? Це інтуїтивно чи ви вже просто знаєте: тут не можна, тут потрібно зачекати?
Напевно, це приходить із досвідом. Навряд чи цього можна навчитися.
- Чи є у керівника гасіння пожежі страх?
Я не знаю. Можливо, це у кожного індивідуально. Я можу сказати за себе.
Але на місці пожежі, особливо коли ти керівник гасіння пожежі, страху немає. Немає на це часу.
Коли все закінчується, ти, як будь-яка тверезомисляча людина, аналізуєш свої дії, дії підрозділів на той момент.
- Тобто емоції приходять уже після завершення роботи?
Так. Тоді й виходить адреналін та приходить оцінка ризиків.
- Як змінилася робота керівника гасіння пожеж після початку повномасштабної війни? Можливо, якісь алгоритми змінилися?
Звичайно, змінилися алгоритми. І хоча нам багато прописували в документах ДСНС, як працювати, як діяти, кожен виїзд може бути індивідуальним.
Достатньо згадати страшну пожежу на вулиці 15 Квітня 19 листопада 2025 року, коли російська ракета влучила у багатоповерхівку. Жоден документ не прописує, як діяти при такому масштабі, при такій незначній кількості особового складу на першочерговому етапі, коли були вражені два будинки й один об’єкт критичної інфраструктури.
Або згадати, наприклад, пожежу в місті Вишневе, де вигоріло декілька вулиць, кілька будинків. Ми заїхали — а там уже вигоріло практично все. Все вибухало, все диміло.
Дуже багато змінилося. Це величезна відповідальність — керувати гасінням пожежі в таких умовах. І за кожне своє рішення потім потрібно нести відповідальність.
- Пожежі після ударів по промислових об’єктах можуть бути зовсім іншими за масштабом і небезпекою. Що сьогодні найбільше ускладнює роботу рятувальників?
Коли ми говоримо про об’єкти критичної інфраструктури, це просто велика масштабна пожежа, великі площі.
Якщо працювати, приймати рішення з розумом, відключати електроенергію, проводити перевірку на наявність вибухонебезпечних предметів — у принципі, це просто велика масштабна пожежа.
- Вона легша чи складніша?
Фізично важча, тому що треба більше працювати. Але психологічно — легша.
- Ви працюєте також із підготовкою підрозділів. Чому хороша фізична форма і тренування можуть одного дня буквально визначити, чи повернуться рятувальники із завдання?
Знову можу навести приклад міста Києва, одного з об’єктів, де нам довелося прокласти магістральну лінію — орієнтовно 900 метрів.
Все це проводилося у спеку, і хлопці працювали у бронезахисті. Проклавши цю магістральну лінію, ми вже, скажімо так, дуже перетомилися.
Ми ще не починали гасіння пожежі, а вже були втомлені.
Фізична підготовка — це одна з ключових складових нашої роботи. І коли трапляється ситуація, коли в будь-який момент може повторитися удар, прокидаються приховані резерви. Так хлопці бігають навіть у цьому бронезахисті.
- Скільки важить усе спорядження, яке має на собі рятувальник під час такого виїзду?
Апарат важить орієнтовно 15 кілограмів, броня — мінімально 7–10 кілограмів, бойовий одяг — до 5 кілограмів. Плюс каска та інше спорядження.
Це приблизно 30 кілограмів.
- Якщо виїзд пов’язаний із ракетно-дроновим ударом, ви постійно працюєте у бронежилеті?
Так. Бронежилет знімається після команди «Відбій» і після обстеження території піротехніками.
І навіть попри це, якщо був приліт і не було вибуху, таке також буває — «шахед» просто не вибухнув. А пожежа є. І він може знаходитися всередині.
Так було, зокрема, на одному з об’єктів.
Ми до останнього працювали у бронезахисті, тому що не знали, коли він може вибухнути. І постійно потрібно було оцінювати ризики: де можна працювати, куди можна направляти людей, а де не можна.
Чи вибухне воно, чи не вибухне — цього ти не знаєш.
Це важкі умови, і дуже важко приймати такі рішення.
- А як часто ви і ваші хлопці тренуєтеся?
Щоденно. Щоденно відбувається відпрацювання нормативів, тактико-технічних вправ.
Я більше ніж упевнений, що в мене одні з найкращих хлопців.
- Чи є пожежа, яку ви пам’ятаєте досі, навіть попри роки роботи? Чому саме вона?
Напевно, одна з перших моїх пожеж у захисному апараті. Це була пожежа в підвалі.
Я був молодим пожежником. Вона мені запам’яталася тим, що поруч були дуже хороші хлопці. Вони дуже мною опікувалися, постійно запитували: «У вас усе добре? Ви себе добре почуваєте?»
Постійно тримали мене під контролем, тому що я був молодий, азартний, адреналіновий працівник, і мені все було цікаво.
Мені було абсолютно не страшно.
- А які забобони та традиції є серед пожежників? Чи є речі, яких досі дотримуються перед чергуванням або виїздом?
Пожежні не одягають новий одяг на чергування. Це до виклику. Новий одяг вже одягають, коли здають зміну.
Також до виїзду олись не можна було крутити колесо причепної котушки.
Пожежні не прощаються, коли змінюється чергування.
А колег, які виходять на пенсію, після крайньої зміни чергування обливають водою.
- А чи є у вас особисто правило, якого ви завжди дотримуєтеся на пожежі?
Всі повинні повернутися додому живими і здоровими.
Спілкувалася Надія Греса
