На диво-техніці Ярослав Цимбровський з Тернопільщини об’їздив пів-Європи

У 70-х роках у Збаражі з’явилося авто, яке миттю привернуло до себе увагу. Машина була присадкуватою, ширшою за «Волгу», майже безгучною, не «пчихала» смердючими вихлопами – скидалася на іноземну королеву серед неоковирних радянських «Запорожців», «Москвичів» і «Жигулів». Та найбільше уяву вражали дверцята авто – вони відчинялися, піднімаючись, наче крила чайки.

Дуже швидко збаражани довідалися, що розкішне диво техніки – не «заморська штучка», а витвір інженера місцевого заводу «Квантор» Ярослава Цимбровського. Дизайн «Горині» – так називалася машина – він придумав за власними кресленнями, власноруч зробив кузов зі склопластику, практичного й екологічного матеріалу. Агрегати авто були з «Москвича-412», бо ліпші, «жигулівські», тоді не мав як дістати. Модні фари автоматично ховалися у капоті. Незвичним був і багажник. Його кришка, відчиняючись, нагадувала формою крила мотиля. Всередині поміщалося десять мішків бараболі.

Свій автомобіль умілець складав після роботи, забуваючи про сон і їжу. Дружина, яка спершу радо підтримувала чоловіка, одного разу сказала: «На першому місці у тебе машина, робота, а і вже потім я».

«Горинь» не була «первістком» Ярослава Цимбровського. Раніше на пару із товаришем Ігорем Мамчуром виготовив копію англійського спорткара Lotus.

Почали робити «Лотос» у 1976 році, і за рік він був готовий, – каже Ярослав Васильович. – Макет виготовили з дерева, а саму машину – зі склопластику. Деталі склеювали епоксидною смолою. Прилипаючи до будь-чого, вона застигала і робилася, як залізо. Моя мама цілу ніч після наших старань мила підлогу і плакала, бо віддерти смолу було майже неможливо… Вийшло так, що авто продали одному тернопільському викладачеві…

Складаючи згодом власноруч свою «Горинь», Ярослав Цимбровський оснастив її саморобними радіоприймачем і магнітофоном. Власне, технічний талант майстра проявився спершу у радіосправі.

– Я радіоінженер за фахом, – розповів збаражанин. – Навчався у Білокриницькому лісотехнічному технікумі, згодом – Львівському лісотехнічному інституті на радіотехнічному факультеті, а весь вільний час присвячував радіосправі. Мав паяльник, інші інструменти, такі-сякі радіодеталі. На їх покупку витрачав майже всю стипендію. Перший власноруч складений транзисторний радіоприймач «сховав» у фанерний ящик, покрив його чорним лаком. Це щоб ніхто не здогадався, що корпус у приймача був дерев’яним. Пізніше зробив навіть «котушечний» магнітофон. Він і сьогодні у робочому стані.

За підрахунками майстра, собівартість «Горині» приблизно дорівнювала вартості нової машини у той час – 5-6 тисяч рублів. У 1983 році, коли автомобіль був готовий виїхати на трасу, виникла проблема з його реєстрацією. У ДАІ пояснили, що потрібен розрахунок силового каркасу, завірений на кафедрі автомобілів в одному з інститутів, квитанції про підтвердження «заводського походження» агрегатів, випробування у клубі автомотолюбителів. Виконавши всі ці умови, Цимбровський поїхав у ДАІ. Тодішній начальник автоінспекції Тарасов проїхався на авто. Він був у великому захопленні – і, зрештою, Ярослав Васильович отримав державні номери на авто.

– Ми об’їздили з дружиною на «Горині» пів-Європи, – каже винахідник. – Жодного разу вона мене не підвела.

Машина розганялася до 140 км на годину. А назвав так її Ярослав Васильович на честь річки, яка протікає через його рідне село Бодаки, що на Збаражчині. Нині автомобіль на заслуженому відпочинку – стоїть у гаражі. А Ярослав Цимбровський виношує ідею створення саморобного електромобіля.

Світлана КЛОС, Вісник