Тернопільська письменниця Леся Романчук має 11-ту заповідь

Запис у паспорті: місце народження – Магаданська область, це був хрест на майбутньому. Ти мав постійно доводити, що можеш і вмієш, – пише gazeta.ua

Батько, член ОУН, 1940-го був засуджений, а 1950-го звільнився. І п’ять років до мого народження був у засланні, але міг працювати. Мив золото. Його цінували там.

Тато давав виховання. Це було подібне до того, як із мармуру тешуть скульптуру. Так і він робив із мене те, що вважав за потрібне. Українку в першу чергу. Я в паспорті записана Леся. А в ті часи в тому місці так назвати дитину було нереально. Це вважали націоналізмом. Єдине, що врятувало – тато знайшов статтю в газеті, де було написано: “Імені Леся – бути”. Приніс вирізку, й тому мене зареєстрували.

Мене хрестив священик. То після того тата вивезли за 20 кілометрів від посьолка в 40-градусний мороз у січні. Каґебісти допитували, хто хрестив, хто серед гостей священик. Батько казав, горілкою хрестили – випили за здоров’я. Пити в Росії було дуже добре, просто класно. А хрестити не можна. І його лишили на дві години на дорозі серед ночі. Він не знав, приїдуть по нього, чи ні. Правда, таки приїхали. Він устиг пройти 5 кілометрів, але не думаю, що дійшов би.

Батькове виховання – це була посекундна тарифікація кожного кроку по землі. Жодної четвірки в табелі – за жодних умов. Мені це вдавалося без напрягу.

Я після смерті батька на жодному похороні не плачу. Що більше живу, то більше бачу: я по натурі, по характеру така, який був батько. Він ніколи не скаржився, не сказав, що в нього щось болить.

Батька не стало, коли мені було 16 років. Характер мені він виліпив. А далі все доводилося робити самій.

Якщо не можеш нічим допомогти людині – візьми хворого за руку. Або просто поклади руку на те місце, де болить

Мені подарували машину в день мого народження – з роддому мене везли на власній машині. Це був “Москвич”.

Коли я народилася, тато полетів у Магадан. Купив машину і гнав її дві доби Колимським трактом. А чому? Бо казав: а що, я свою дочку додому на автобусі повезу?

Як була маленька, мріяла стати лікарем. Коли пішла до школи – вчителькою. І з нуля років мріяла бути артисткою. Перше, що я сказала: “Виступає Еся Романчук”.

Гінекологія – не вузька спеціальність, якою її вважають. Це вся медицина. Терапевт, хірург, лор, уролог мають захворювання. А ми маємо вагітну жінку з усіма можливими захворюваннями – від туберкульозу й сифілісу до пієлонефриту. І мені не треба жодного консультанта, аби в цьому допомагав.

Люблю працювати зі студентами. Якщо погано почуваюся, маю поганий настрій, хочеться плакати, найкращі ліки – це провести пару. Студенти мене ніколи не дратують.

Треба дбати про шлунок і печінку. Лікування гормональних розладів у пацієнтів починаю із питання: “А що у вас із печінкою?” Якщо цього не налагодити, то всі інші речі – просто фельдшеризм.

Завжди студентів учу: якщо ти не можеш нічим допомогти людині, нема системи, таблеток – візьми хворого за руку. Або поклади руку на те місце, де болить. І йому обов’язково покращає. Просто так має бути, коли бажаєш людині добра.

Я більше викладач. Якби довелося вибирати, від лікарської роботи я відмовитися могла б. Це забирає стільки життєвих сил. Понад 30 років працюю й досі переживаю за кожного пацієнта. Лікую безпліддя й поки жінка не принесе показати дитинку, не заспокоюся.

Не роблю нічого, що не люблю.

Навіть свічка не може безкінечно світити. Мене підзаряджає музика.

Секретів краси нема. Якщо жінка сама собі подобається і почувається гарною для самої себе – того досить.

Коли чоловік каже жінці, от ти схудни, зроби собі таку й таку операцію – треба тікати від нього зразу. Краса жінки не в дзеркалі, а в очах того, хто на неї дивиться. І він не бачить, що вона якась “не така”. А як тільки починає помічати – значить, любов минула.

Найкращий масаж обличчя – погляд закоханих очей. Найкраща гімнастика – усмішка. І байдуже, що утворюються мімічні зморшки.

Новий красивий ліфчик і нові мешти, але такі, щоб узулася – й почувалася як удома. Це найкраще, що можна запропонувати жінці.

Жінку жінкою роблять ніжки. Пальчики і п’яточки.

За зовнішнім виглядом чоловіків не визначаю. Але чомусь усі мужчини, які входили в моє життя, були красиві. Завжди кажу, що врода не має значення, але так складалося.

Тип краси буває різним. Мене доця критикувала. Це було років 15 тому. Говорила: “Мамцик, шо тобі за мужики подобаються – чорняві, з вусами, стрункі, високі. То недобрий тип краси. Чоловік має бути не такий, а блондин із голубими очима”. Я тоді сказала: “Доцю, хочу глянути на свого зятя”. І як ви думаєте, на кого схожий мій зять? На грузина, на цигана – на кого хочете, тільки не на блакитноокого блондина. Зате обом нам подобається.

Яке прийшло – таке й буде. Яке сказало: ти моя і люблю тебе без пам’яті, любитиму вічно – оце й твоє.

У чоловікові має бути глибокий інтелект. Він повинен сотворити думку, яка мене подивувала б.

Справжніх чоловіків можна перелічити на пальцях однієї руки. І не в Україні, а в світі.

Не написався би жоден роман, якби писати про реального чоловіка, який поруч із тобою. Кожен герой буває збірним образом.

Інколи буває так, що людина входить у твою душу, як ключик у замочок. І залишається там на довгі роки.

Я була двічі заміжня. Чоловіки завжди обмежували мою свободу.

Готовність жінки до самопожертви для своїх близьких – безмежна. Жінка може пожертвувати всім, дуже просто покласти життя під ноги дітям, чоловіку. За умови, якщо має навзаєм кохання.

Не маю чого нарікати на долю й гнівити Бога. Книжки мої видаються. Дописую останній розділ, а перший уже верстають.

У мене немає ненадрукованих речей.

Люблю п’ятницю по обіді. Бо тоді починаю думати, що завтра буде з моїми героями.

Мені кажуть: ви романи пишете. Це ви їх пишете, я за вами записувати не встигаю.

Я боюся писати чиюсь долю з поганим кінцем. Бо воно реалізується. Словами поганими ми будимо вулкан. Слова й думки матеріальні. Хоч вір, хоч не вір, так є.

Кохання – найцінніше в житті. Єдина річ, цінна сама собою. Вона нічого не створює, окрім себе самої, нічим не є, окрім себе самої. І коли ти його маєш, тобі більше нічого не треба.

Справжнє кохання – це завжди біль. Воно не буває без цього.

У чоловікаі має бути глибокий інтелект. Він повинен сотворити думку, яка б мене подивувала

Не може так бути, щоб людина сказала: я щаслива. І так буде кожного дня до кінця життя 24 години сім днів на тиждень. Щастя – то моменти. Іноді, щоб досягти гармонії, треба пити магне-б6 і фітосед.

Загортати правду в папірці не треба.

Мій девіз – любити світ довкола і в собі. Це важко. Але кожного себе переконую, що це треба робити. Якщо ні, то починаєш любити себе в світі.

Нехай люди себе люблять. Це добре. Але хтось мусить і їх усіх любити.

Той світ, який для себе створила, мені видається комфортним і жити в ньому непогано.

Мене стосується все абсолютно. Менше лізла би – було би краще. Але якщо не помічати того, що за парканом, воно рано чи пізно втрутиться в твою хату.

Вражає, коли люди, що вважають себе совістю нації, торгують собою, як повії. Але той, хто раз продав своє перо, на ранок прокидається без Господнього перста над головою і ангела над плечем. Він уже не має нічого. І потім говорять: ранній Тичина, пізній Тичина.

Я інтернетний шопоголік. Мене це більше влаштовує. Коли ніяка дівчинка 18 років із талією 58 сантиметрів не гляне на мене в магазині й не скаже: “Цьоцю, тут на вас нічого немає”. Питається, на дідька нам такі магазини, в яких на мене нічого немає? Я що, слон? Розумію, що китайці всі маленькі. І на українську жінку в Китаї щось знайти тяжко. Але нащо тоді на тернопільському магазині писати “Париж”, “Єлисейські поля”, “Монмартр” і всяке інше.

Я – шоколадна наркоманка.

Улюблені міста – Рим, Париж і Санкт-Петербург. Там я себе відчуваю вдома.

Восени в мене виноградні місяці. Їм його кілограмами. Але не такий пластмасовий, як у супермаркетах продають. А той, що в людей на ринку.

Своїх дітей ніколи не намагалася чогось навчити, не ставила такої мети. Не можна дитину навчити інакше, ніж своїм існуванням і ставленням до життя. Просто дуже люблю своїх дітей. Це – єдине, що, мені здається, повинна дати матір.

Дочка розповіла, як правильно ставитися до чоловіків. Кожен із них має червону кнопку, на яку натискати не можна. Дехто має не одну. Справа жінки з’ясувати, де ті кнопки. І проводити пальпацію ерогенних зон, обминаючи їхню локалізацію. Доцька вміє, а я -нє.

Ми з дочкою, як дві колежанки.

У сина треба було б навчитися стриманості. Він у мене дуже небагатослівний. Ніколи не скаржиться – у нього все завжди добре. Це ми, Романчуки, такі.

Свобода – це те, без чого жити не можна. Але потрібна вона не всім.

Є біологічний інстинкт людини – вона не може бути сама.

Свобода – це те, без чого жити не можна. Але потрібна вона не всім

Я змінювала своє життя круто кілька разів.Кожного разу це був крок уперед, угору.

Треба знайти свого човна й сісти в нього. А, страшно? Вибачайте, всім страшно.

Я боюся боятися. Не хочу. У мене одинадцята заповідь – не бійся.

Люблю, щоб довкола був порядок. Щоб було красиво, м’яко, затишно й добре пахло, а навколо мене були гарні речі.

Я сама собі цікавий співрозмовник.

Дива бувають. Минулого року вмирала жінка в реанімації. З таким діагнозом не живуть. Мені подзвонив священик із Риму, мій колишній студент. Кажу, не можу зараз говорити – вмирає жінка, а вона чотирьом дітям мама. Наступного дня боюся йти на роботу. Думаю, зараз скажуть, що померла. Але, Богу дякувати, нічого. День, другий, третій. А потім розповідають, що їй буквально наступного ранку стало краще. Я дзвоню до священика: а що ви, отче, робили? – “Ми з монахами всю ніч молилися”. Причому це греко-католицькі монахи в Римі. А жінка з Шумського району, Московського патріархату. Живе завдяки тому, що Господь – один.

Бог не допомагає. Він провадить і керує. Це ми йому допомагаємо здійснювати  задуми щодо нас.

Мені студенти-індуси слово “людина” розшифрували. Воно притаманне тільки українській мові й жодній іншій. А з санскриту перекладається “Лю” – “любх” – це любити, а “дина”, “дана” – давати. Тобто, людина – це те, що дає любов. А хто любові не дає, той, в принципі, не людина.

Довідка.

Леся РОМАНЧУК. Народилася в Магаданській області 28 липня 1955 року. Її батьків засудили – тато був членом ОУН, а мама – зв’язковою УПА. Після закінчення заслання 1963-го сім’я переїхала до Тернополя. Із відзнакою закінчила Тернопільський медичний інститут. Працювала викладачем Кременецького та Чортківського медучилищ. Згодом перейшла на кафедру акушерства і гінекології Тернопільського державного медичного університету. Кандидат медичних наук, доцент. Співавтор семи підручників із акушерства й гінекології. Член Спілки письменників України. Видала шість збірок поезії. Всеукраїнську популярність їй приніс роман “Не залишай” у восьми книжках. Також видала романи “Гравітація”, “Чотири дороги назустріч”, “Місто карликів”. Авторка й виконавиця власних пісень. Розлучена. Має двох дітей та онука. 35-річна донька Наталя – журналіст, 26-річний син Олександр – моряк. Онуку Славіку – 11 років