Меру Тернополя пощастило з дружиною

В уяві багатьох людей статус першої леді асоціюється з безтурботним життям, неймовірними статками, спа-салонами та іншими привілеями, недоступними для пересічної жінки, яка щодня переймається звичними домашніми клопотами. Вона повинна вчасно прийти на роботу, прибрати, приготувати їсти, доглянути за дітьми, випрасувати чоловікові сорочку, а наступного дня з новими силами розпочати все спочатку. Та чи насправді таким райдужним та безхмарним виглядає життя жінок, у яких чоловіки обіймають поважні посади і є публічними людьми? Відповідь на це та інші запитання ми отримали від дружини міського голови Олени Надал.

– Я абсолютно не відчуваю себе дружиною мера, адже у моєму житті практично нічого не змінилося, – розповідає пані Олена. – Ходжу у ті ж магазини, користуюся послугами тих перукарень, що й усі інші. У ваннах з шампанським не купаюся. У мене немає особистого лікаря, немає домогосподарки. Усе роблю сама, тому що так мене виховали батьки. А вони казали, що дружина повинна бути берегинею домашнього вогнища, виховувати дітей і дбати про чоловіка, не залежно від того, чи ти дружина мера, міністра чи дипломата. Мама завжди навчала, що уквартирі має бути ідеальний порядок. У чоловіка є свої обов’язки перед сім’єю – як у батька, і перед громадою – як у керівника міста. Як на мене, він досить добре з усім цим справляється.

– І все ж, мабуть, часу у нього для сім’ї стало набагато менше?

– Це дійсно так. Сергій трудоголик і сповна віддається тій справі, за яку береться. Навіть коли працював у податковій, ми з донькою дуже рідко бачили його вдома. А відколи став міським головою, то взагалі почалося армійське життя. Буває, що й серед ночі кудись їде, бо виникла чергова аварійна ситуація чи ще щось термінове. Він надзвичайно відповідальна людина.

– Скільки годин на добу ви бачитеся з чоловіком?

– Не повірите. Ось уже тиждень, як я у відпустці, а Сергія практично не бачила. Коли він приходить з роботи, я вже сплю, а коли йде – ще сплю. Він встає за п’ятнадцять шоста, сам готує сніданок, ще й нам з Настею робить канапки, і йде на роботу. Приходить зазвичай теж пізно і дуже втомлений, бо, самі розумієте, – відповідальний за все, що робиться у місті.

– Але ж удома теж потрібні чоловічі руки…

– Я чудово справляюся з будь-якою чоловічою роботою. Можу і розетку замінити, і цвях забити, і при потребі дірку в стіні просвердлити. Для мене це не проблема.

– Сергієві Віталійовичу пощастило з дружиною. Та все ж цікаво, чи любить він куховарити?

– На це у нього тим паче не вистачає часу, але з голоду точно не пропаде. Може посмажити картоплю, відбивні…

– А як донька реагує на те, що батько дуже рідко буває вдома? Адже діти у такому віці (Насті 16 років, – авт.) особливо потребують уваги.

– Вона також звикла до того, що татова посада вимагає багато часу і зусиль, тому не ображається. Вони з батьком по кілька разів на день спілкуються по мобільному, при потребі вирішують усі необхідні питання. Зате у вихідні вони просто нерозлучні.

– Кажуть, яблуко від яблуні не далеко падає. Які риси Настя успадкувала від батька?

– Вона цілоспрямована, поміркована, ніколи не зазнається, дуже доброзичлива. Від мене вона також успадкувала найкраще.

– Хто у вашій сім’ї лідер?

– У нас з чоловіком партнерські стосунки. Ми разом уже вісімнадцять років. За цей час дійшли висновку, що часто навіть думаємо однаково. У більшості випадків наші погляди на різні речі співпадають. Одного разу нам треба було вибрати узор вітражного скла для дверей. Робили ми це порізну. Яким же було здивування менеджера, коли він побачив, що я вибрала той же малюнок, що й чоловік. Сергій завжди радиться зі мною, прислухається до моїх думок. Наші стосунки будуються на взаємодовірі та взаєморозумінні.

– Вибір одягу чоловік довіряє вам, чи робить покупки самостійно?

– Буває по-різному. Якщо ми купуємо одяг разом, то він обов’язково запитує, чи підходить йому ця річ? А інколи купує речі сам. Його вибір мені подобається.

– А чи ділиться з вами чоловік своїми робочими проблемами?

– Ніколи. Мені вистачає домашніх проблем. І коли мене запитують співробітники: «А що там, Олено, кажуть…». Я одразу відповідаю: «Вибачте, але я не прес-секретар міського голови». У нас дуже мало часу відведено для сімейного спілкування, тому намагаємося обговорити побутові проблеми. Я навіть не телефоную йому упродовж робочого дня, бо знаю, що він може бути на якійсь важливій зустрічі чи нараді. Щоправда, у неділю, після шостої вечора намагаємося відвідати театр чи інший культурний захід. Любимо піти на піцу або морозиво.

– Цікаво, а чи здатний Сергій Віталійович на романтичні вчинки? Чи довго йому довелося завойовувати ваше серце?

– Чоловік швидше прагматик, аніж романтик. Тому серенад під вікнами не виспівував. Усе було набагато прозаїчніше. Ми навчалися на одному курсі Тернопільського комерційного інституту. Спершу навіть не могли подумати, що доля нас поєднає, але в один момент зрозуміли, що ми дві половинки одного цілого. Сьогодні у нас прекрасна донечка, щаслива сім’я, усі здорові. Чого ще можна бажати?

– Важко було ставати на ноги молодій сім’ї?

– Дуже непросто. Адже мибули молоді і самовпевнені, не хотіли ні від кого залежати. Тому Сергієві свого часу доводилосяі в Москву їздити на заробітки,і в Італію за товаром. А я, вагітна, на базарі продавала привезені із закордону речі. Треба ж було якось виживати. Бувало, що підошва у взутті сходжувалася до дірок, доводилося латати, бо купити не було за що. Нічого нам не дісталося просто так, тому дуже добре знаємо ціну копійці.

– Чи є щось таке, чим може здивувати вас чоловік? Щоб аж дух перехопило…

– Він уже мене здивував, коли сказав що йде на мера. Мені стало так лячно. Я одразу згадала мамині слова: «Вважай, що чоловіка ти мати не будеш». Я розуміла, яка це велика відповідальність, і водночас усвідомлювала, що політика – це брудна справа і буде дуже важко психологічно. Але, щось мені підказувало, що він впорається, тому підтримала його бажання і щоразу переконуюся, що не помилилася. Місто стало набагато кращим.

– Яка риса у характері чоловіка вам не зовсім до вподоби?

– Надмірний трудоголізм. У ставленні до роботи він – максималіст. А мені так хочеться частіше бачити його поряд, відчувати його піклування.

– Скажіть, будь ласка, чи змінилося ставлення до вас, як до дружини мера збоку оточуючих?

– Я ніколи не афішую того, що є дружиною мера. Інколи, почувши прізвище Надал, мене запитують: «А ви випадково не родичка міського голови?» Для мене це не має ніякого значення. Я така, як і всі інші люди. Ніколи не дозволяю собі поїхати під знак, якщо в’їзд заборонено, чи допустити якісь інші порушення. Не кажучи уже про те, щоб скористатися посадою чоловіка.

Якось була у рідній школі на зустрічі випускників. Підходить до мене однокласник і запитує: «А чому ти не зізнаєшся, що у тебе чоловік – мер міста?» «А що я повинна табличку начепити чи одягнути корону?» – запитую. «Інша б на твоєму місці скористалися становищем», – каже він. «То це інша, а то я», – відповідаю. Інколи людям це важко зрозуміти. Треба завжди залишатися людиною, не залежно від свого соціального статусу. Бо сьогодні ти «на коні», а завтра можеш опинитися «під конем».

– Навколо публічних людей завжи виникає чимало найрізноманітніших і найнеймовірніших чуток, у тому числі неприємних. Ваш чоловік – не виняток…

– Що правда, то правда. Писали і говорили такі речі, що в голові не вкладалося. Нас із Сергієм уже кільканадцять разів зводили і розводили. Але мушу розчарувати заздрісників: у нас дуже хороша міцна сім’я і ми добре живемо, хто б там що не казав. Нас троє, ми уже багато через що пройшли, і інші негаразди теж переживемо.
Дуже неприємно вразило те, що під час виборів з чоловіка зробили злодія і мало не злочинця. Маю на увазі наш будинок, про який так багато писали нісенітниць. Він збудований спільними зусиллями наших батьків і близької родини. Жодної краденої копійки там немає.

Любов Гадомська, Тернопіль Вечірній