24 години з номером на плечі (фото)

Розбудив різкий голос коменданта, що увірвався своїм «падйом» через вічко в старих, неохайно збитих дерев’яних дверях. Відразу ж по напіввідкритих очах різонуло світло, не даючи сну більше жодного шансу. 7:30 – показують стрілки годинника на руці в сусіда, що лежить поруч. Ми мовчки одягнулися, швидко склавши спальники, і вийшли з камери №1. Один за одним, всі восьмеро. В кожного на лівому плечі пришпилений білий клапоть тканини з буквою Ю (юнак) і цифрою (порядковий номер). До нас так і звертаються – «Ю7, мовчати!», «Ю1, Ю2, на вихід!». В коридорі приєднуються дівчата, які з’являються з сусідньої камери, на їхніх плечах: Д2, Д5, Д6. Прилаштувавшись один за одним, виходимо стрімкими сходами низького тунелю, пробитого в підвалі старої будівлі понад шістдесят років тому, спеціально для таких, якими зараз є ми.

Ззовні – холодно й темно, під ногами сніг, стоптаний вчорашньою аналогічною «прогулянкою». Це подвір’я будинку, що з 1945 по 1986 рік було приміщенням обласного управління КДБ, і в підвалах якого ще не так давно утримували «врагов народа». Пробіжка по колу, кілька простих вправ, а коли від морозу починають пекти вуха, повертаємося в камери.

Щойно закривши за нами двері, комендант оголошує «мóвчанку» – це коли годину заборонено розмовляти й сидіти чи лежати. Порушників «мовчанки» виводять у карцер, де температура така, що «дихаєш парою». Вчора задля профілактики поганої поведінки в цьому міг пересвідчитися кожен в’язень.

Хтось, переступаючи з ноги на ногу, розглядає цементну підлогу, хтось досліджує пошрамовані стіни, а хтось, стоячи біля брудного заґратованого віконця під низькою стелею, прислухається до звуків вулиці: кроків, розмов, сміху. Майже цілу другу половину минулого століття тут так само стояли, і, напевно, так само вслухалися. На волю, хіба що, хотіли значно сильніше.

Наша камера розміром три на п’ять. «В’язні перебували тут від кількох днів до півроку. По двадцять-тридцять чоловік. Не було ні нар, ні ліжок. Всі спали на бетонній підлозі. В такій тісноті можна було тільки лежати на боці, одночасно за командою перевертаючись на інший», – так розповідав вісімдесятидвохрічний Ігор Олещук, який провів тут близько місяця в 1948-му. В кутку стоїть велика залізна діжа – «параша», яку виносили раз на добу. За словами пана Олещука, весь час когось виводили на допити, звідки приводили ледь живим. Такі речі відбувалися тут, у центрі Тернополя, аж до 86-го року.

Тепер це найбільший в Україні історико-меморіальний музей політичних в’язнів. Пан Ігор Олещук є науковим співробітником музею, що проводить для охочих екскурсії. І вже вдев’яте, щоразу в річницю боїв під Крутами, Спілка української молоді (СУМ) організовує в цих стінах акцію «Доба». Цього року вже вдруге до дійства долучається Товариство українських студентів- католиків «Обнова». Мета – протягом двадцяти чотирьох годин отримати можливість в умовах, наближених до реальних, бодай частково відчути себе на місці колись ув’язнених тут людей. «Ми не збираємося в цих стінах для якогось реаліті-шоу, щоб із гострими відчутями, приємно й весело провести час. Вся строгість та накази є символічними. Насамперед, кожен, хто сюди приходить, має бути самодисциплінованим. Тут треба побувати хоча б раз, але знати, для чого», – такими думками ділиться Володимир Кульчицький,  один із шістнадцяти «в’язнів», голова ТМО СУМ в Україні. Леся Голик, яка вже не перший рік виконує роль коменданта, розповідає: «Музей у Тернополі є таким місцем, де сама атмосфера наштовхує думки на потрібний лад і водночас, це не страшне місце. Присутності “привидів” я не відчуваю. Навпаки – цілковитий спокій».

«Доба» завершується близько одинадцятої ранку. Після «мовчанки» й сніданку, що складався з двох шматків чорного хліба і слабкого чаю без цукру, служба Божа в колишньому карцері, де тепер облаштована капличка. Слова отця Ореста Павліського, голови комісії у справах молоді Тернопільсько-Зборівської архиєпархії УГКЦ, звучать як влучний підсумок: «Я не буду багато говорити, бо вважаю, що ви все сказали своїм вчинком».

Піднімаючись сходовою кліткою до виходу, знову пригадую вчорашній вечір. Всі зібралися в дівочій камері, щоб поділитися враженнями, поспілкуватися і поспівати. Цей багатоголосий спів спричиняв у присутніх усмішки. Під час «мовчанки» люди слухали стіни, під час пісні стіни слухали людей.

Надворі сонячно. Щоб повернутися в теперішній світ, залишається лише ввімкнути мобільник і відшпилити клапоть білої тканини.

 Володимир Молодій

Фото Лесі Голик