36 років мовчала, – про що шкодує волонтер Лілія Мусіхіна
Щось робиш. Десь бігаєш. Щось шукаєш. У когось щось випрошуєш. Чим більше робиш, тим легше на серці.
Але варто спиниись, затриматись на півгодини довше в ліжку і стає страшно. Перед очима проходять колони убитих хлопців, сплаканих матерів і сиріт.
Міста, в яких я ніколи не була і не буду, охоплені вогнем.
Москальський чобіт топче не просто мою землю. Він топче мою душу.
І я нічого не змогла зробити, щоб змінити все. Нічого. Зовсім. Квола і безсила.
Ненавиджу себе.
Реву.
А може не хотіла? Егоїстично сиділа в кутку і писала свої книжки, доки москальня “мила мозок” через проросійське телебачення? Через російську попсу? Мовчки проходила повз хамство і несправедливість? Терпіли обкрадання, несправедливість законів, верховенство кримінальних злочинців.
Мовчала. 36 років мовчала…
А тепер – розплачуюсь.
Всі розплачуємось за наше рабське мовчання…
Не можна думати. І не можна довго лишатись наодинці.
Так легко збожеволіти.
Коментарі вимкнені.