Боротьба з корупцією – справа рук самих корупціонерів

Останнім часом мене найбільше дивує, що практично не минає жодного дня, аби не з’явилася інформація, що когось десь затримали під час отримання хабара. Що ж тут дивного, запитаєте ви? Адже у цій країні беруть давно і вперто і то не просто беруть, а ще й вимагають. А дивує мене те, що хоча б реальної боротьби з корупцією так ніхто і не розпочав. Але все ж її певна імітація таки є. І про це всі знають. І всі знають, що у будь яку мить тебе можуть спіймати за руку, якою ти вже тримаєш оті омріяні доляри. Та все ж продовжують брати.

По-перше, через безкарність. Ну і кого з тих, що спіймали, у підсумку відправили за грати, та ще й з конфіскацією всього належного їм майна? Практично нікого. Хіба, можливо, якогось дрібного чиновника на рік-два позбавили таки змоги брати хабарі. А всі інші, які мають якісь посади і зв’язки, точно знають, що покарання їм не загрожує. Причому впевненість їх базується знову ж таки на хабарі – вони в курсі кому і скільки потрібно дати щоб тебе, ледь не з почестями і під фанфари, відпустили.

Але це лише одна сторона медалі. А є ще й інший і він набагато гірший. Тут як у ситуації з яйцем і куркою, також можна поставити запитання, відповідь на яке практично не можливо знайти: ми даємо, бо вони беруть, чи вони беруть, бо ми даємо?

Недавно соціологічна компанія «Рейтинг» провела опитування. І з’ясувалося, що кожен п’ятий українець протягом останнього місяця давав хабар. Якщо ви подумаєте, що чотири інших – чесні і принципові, то дуже помилитеся. Просто цього місяця вони не стикалися з якимось державними органами і у них не було потреби вирішувати свої питання з допомогою хабара.

Ви скажете, що я використовую занадто темні фарби? Аж ніяк. Давайте будемо щирі хоча б самі з собою – практично кожен з нас давав. Нехай мова не йде про якісь суми у доларовому еквіваленті, але хоча б пляшку коньяку чи пачку цукерків, як форму вдячності, знаємо ми всі.

Ми просто звикли так жити. Ми «дякуємо» вихователям у дитячому садочку, щоб вони краще ставилися до нашої дитини, не враховуючи при цьому, що краще все одно не буде. Тому, що всі інші батьки також подякували. Коли ми збираємося у поліклініку, то не настільки переймаємося тим, де наша амбулаторна картка, наскільки тим, кому і скільки дати. Скільки – лікареві, скільки – медсестрі. І починаємо телефонувати до знайомих, які недавно мали справу з медиками, може вони в курсі. Бо ж з одного боку страшно дати замало, одразу починаєш почувати себе незручно, з іншого – і переплачувати не хочеться.

Корупція у нашій країні – це така собі змія, яка проковтнула власний хвіст. Поліцейський дає вчителю, щоб той краще вчив його дитину; вчитель дає лікарю, щоб той його добре лікував; лікар дає державному чиновнику, щоб той допоміг у вирішенні якоїсь проблеми; державний чиновник дає поліцейському, щоб той його не штрафував за порушення правил дорожнього руху. Коло замкнулося. Такий собі кругообіг хабара у природі. І якщо це коло не розірвати, нічого доброго у цій країні не буде. І розривати його повинні ми з вами. Звичайно, страшно. Як це без хабара звернутися в якусь установу? Але страшно лише спочатку, а потім починає навіть подобатися. Адже варто ще й пам’ятати, що притягувати до відповідальності можуть не лише того, хто бере, а й того, хто дає.

Так що, любі мої корупціонери, починаймо разом боротися з цим негативним явищем.
Андрій БЕРЕЗОВЧУК

Коментарі вимкнені.