Думаю, що у гори люди ходять за приниженням, — Володимир Гевко

Сучасний світ пропонує багато способів відчути себе справді значимим, впливати на людей, робити собі ім’я та потрапляти у новинні стрічки. Попри всю конкуренцію, нескладно стати Кимось та заробити собі свою персональну репутацію.

А в горах ти ніхто. Люди ідуть в гори, щоб серед отих величних і вічних порівняно з нами громад відчути себе нікчемними піщинками та жалюгідними комашками. Це така своєрідна терапія, зняти із себе своєЯ, як костюм, десь у Ворохті чи Яремчі, і з легкою душею піти до вершин, щоб загубитись. І потім спуститись униз, одягнути його знову і вернутись до своїх світів.

Для міських у Галичині для цього існують городи.

Ти лишаєш свою особистість маркетолога чи менеджера чи ше якоїсь холєри, тобі дають чийсь старий одяг і капці, можливо навіть і твій, десятирічної давності, бо село, як архів, зберігає усі наші дані та гардероби. І все – ти на городі. Позбавлений всього звичного, що мав, з особистих речей – відро і рукавиці і то ти знаєш, що вони не твої і не переживаєш ними. І стає легко і нема стресів, хіба тільки штани трохи тиснуть, бо роки і піци беруть своє.

А хто мав досвід сапання гектару цукрового буряка, бачив перед собою нескінченну даль рядків, що губляться в тумані – той пізнав Вічність.

Володимир Гевко

Джерело: Facebook