Файний час я вибрав, щоб появитися на світ, – Тарас Циклиняк
Людина здатна майже на все. В цьому мене переконує моє місто. Час від часу накидаючи мені підсрачників за байдужість і за те, що я забуваю хто тут господар). Невже ти думаєш, що зашпортатися на рівному місці можна просто так?! Е ні..не все так однозначно. Є в Тернополі такі місці, де відчуваєш себе вдома, а є такі звідки тебе відтром виганяє, підказує тобі вулиця, що ліпше посунутися.
Коли я спускаюся по Бережанській до маяка мене чомусь завжди бере годрість. Таке враження ніби я не з гори на долину кочуся, а ніби мене вітром не крилах несе до центру). Цікаво спостерігати за людьми, які бачать наш став вперше. Бувають навіть такі, що починають кричати, ними тіпає у різні сторони)). Жаль лише, вода в кишені не влазить, а красу можна лише залишити в пам’яті фотоапарата чи в голові.
Якось несли мене ноги по дамбі, на зупинці “Галичина” сидів чолов’яга. П’яний як чорт. Сідаю збоку і от він мені каже: “з тими бабами, най би їх трафило і так далі”. Не звертаю уваги, чекаю маршрутку..хвилин за 5 я вже знав про нього майже все. Від Надставної ліниво котилася маршрутка..мужик відкрик пляшку з водою і протягнув мені. “Пий бля..ь!”, еее ти шо мене не поважаєш, гаа?”. Я без лишніх слів підняв себе із холодної лавки та зробив крок до маршрутки. Мужик не встиг зрозуміти, що сталося…
А потім подзвонив мій тефон. “Добрий день” сказав хтось по ту сторону.. Ти Тарас? Так, відповів я. Ти мене не знаєш..слухай така справа. Я колись знімав відео, ми з Ігором Пелихом ще там крутилися.. і давай розказувати мені про те де він був з Ігорем і що вони робили. Хвилині на 5 перебиваю його і запитую.. а він що треба?)). На ні, нічого, просто хотів поговорити. Доречі як там в Тернополі? Добре, кажу я, місто воно не має права втомитися від себе, бо нема куди втікти)).
За хвилину трубка замовкла. Я кинув її до кишені і покотився до собору св.Цюпки. Зробив кілька кіл, високо задер голову до неба, там де купол.. То здається була осінь, під ногами купи листя, в голові туман.
А трохи нижче, на п’ятачку, колись стояв телефон-автомат. Телефон у кишені нагадав як ми малі його мучили. Прив’яжем копійку і тицяєм, куди ми дзвонили, для чого..я уже не пам’ятаю. Згадую лише, що трубка високо висіла, треба було ставати одне одному на плечі щоб дістати)). А потім вони зникли, так ніби їх ніколи не було. Дома мені видали “пайок” на першого телефона. Я пішов на вулицю Чорновола і купив там Nokia 2610. З того часу спокій мене покинув, я по тому довго думка, який чорт придумав ті телефони і нівіщо?))
У моїй голові простукало кілька кроків. Перший там де я зовсім діти їм біляша на вокзалі, другий коли пішов на перший дзвоник, третій коли проснувся і зрозумів, що пора жити, третій коли взяв до рук барабанні палки, четвертий коли почав губити пам’ять і писати те що зараз пишу.
Людина дійсно може все, може бути щасливою, а може бути нещасною. Може бачити світле і добре, а може жити в такому тумані, що з нього не видно просвіту. Я хотів би щоб все було так як воно має бути, бо ми ж заслуговуємо на таке шальОне різноманіття). Файний час я вибрав щоб появитися на світ, дякую шо воно усе є).
Коментарі вимкнені.