“Йде велика світова гра. Ми в ній не гравці. Ми – полігон”, – Дзвінка Торохтушко про ситуацію в Україні

Нічого нового не сталось. Для притомних – очікуване і логічне, для непритомних – ніколи такого не було і ось знову.
Насправді – все, як констатував давним давно Анатолій Лупиніс: Життя триває, точиться війна.
І не лише на Сході.
Все, що відбувається сьогодні – є об`ємним і багатовимірним. Заплутаним, як Гордіїв вузол. Його можна мечем, звичайно. Це було б ефектно і грандіозно. Можливо, що ми отримали б Перемогу. Таку бажану, таку справедливу і довгоочікувану.
Питання – чи не була б вона перемогою Пірра?
Втома. Всі втомились. Кожен по своєму і всі загалом. Бо паралельно з війною на Донбасі, ми ведемо і війну внутрішню. За себе самих. За нашу віру, свободу думки, слова, за мораль, автентичність, культуру і мову. Кожен клаптик нашої самосвідомості ми відвойовуємо у столітніх монстрів брехні і омани. За всі здобутки існує своя плата. Ми втрачаємо друзів, родину, частину себе самих. За всі поразки також є ціна – майбутнє наших дітей.
І в цьому моменті ми втрачаємо інстинкт самозбереження.
Нам так хочеться спалити Карфаген, що ми підсвідомо стаємо Геростратами.
Карфаген згорить синім полум`ям. Але чи готові ми заплатити за це власною руїною і попелищем?
Не забуваймо, що Там, у Карфагені (чорти б його забрали!) сидить божевільна мавпа-хуйлопітек на ядерній кнопці.
А Європа, США, Радбез ООН – дуже стурбовані люди. Але, не Україною, не нами. Лише своїми інтересами.
Ми – буфер між світом і хуйлопітеками. Світові, за великим рахунком, байдуже, чи ми є. Хуйлопітекам хочеться, щоб нас не було. В них Китай на східні кордони облизується на всю свою простору демографію . Їм потрібен простір для міграції і розбудови “русского міра”.
Вони завжди так робили. І будуть робити. Бо ординські гени кочівників вимагають руху. Засрали одну стоянку – полізли засирати далі.
Вони не здатні будувати. Нічого. Вони здатні вбивати, калічити, поневолювати і знищувати. Країни, нації, світ.
Вони – імперія.
Римляни, коли завойовували територію, одразу прокладали там дороги. Росія – це одна велика, роздовбана возами з награбованими трофеями і рабами, дорога в нікуди.
За великим рахунком – це брехня, підступ, омана і Смерть.
Великої війни з нею не уникнути. Якщо хочемо вижити і жити. Як держава Україна, як народ, як нація.
Вибір завжди є і вибір завжди за нами. Хочемо бути вільними – треба боротись. Хочемо бути рабами – можемо зникнути. Як обри, наприклад. Хтось знає достеменно: хто такі обри?
А от є версія, що вони і не зникали нікуди. Просто самоназва їхня була – добрі. І вони пережили і скитів, і сарматів, і всі орди, котрі тирлувались в їхніх краях. Просто адаптовувались під всіх. І тулили свою хату скраю коло кожної імперії. Кажуть – ходять десь поміж нами і самі не знають, хто вони: хохли, малороси…Яка різниця? Живуть – то й вже добре. Обри…
Я не експерт з політичних і військових питань. Тому мені важко оцінювати і прогнозувати те, в чому я не розбираюсь.
Наразі – маємо те, що маємо. Нічого нового. Ще один виток кривавого сценарію, павутина брехні, пропаганди і контрпропаганди, хитке становище України в світі, хиткий рейтинг Президента, хитка ситуація в державі.
Що ми можемо змінити? Багато чого. Почати думати, наприклад. Аналізувати і робити висновки. Ретельно цікавитись станом справ в Армії, освіті, медицині. Змушувати владу працювати на користь суспільства. І міняти її. Від низів і до верху. Це можливо. Контролювати закони і поправки до них.
І ще – дотримуватись Конституції, Декалогу і пам`ятати про Кримінальний Кодекс.
І забути про те, що від нас нічого не залежить. Від нас залежить дуже багато. І ми можемо багато. Йде велика світова гра. Ми в ній не гравці. Ми – полігон. Шахова дошка.
В шахових партіях я теж не знавець.
Тому коментувати ходи нашої влади на міжнародній шахівниці, не можу. Єдине, що я розумію, що ходи турами ПП-2014 і ходи турами ПП-2019 – це ходи різними турами.
Побачимо. Головне – не робити дурниць і тримати порох ( Пороха))) сухим. І не опускати рук. Бо виживають сильніші. Карфаген буде зруйновано. Без цього – ніяк. Можна сушити весла, витягати на берег лодії і заливати горе горілкою. І ще співати довгих і тужливих пісень про неволеньку, воріженьків і свято вірити в росу на сонці.
Треба жити і боротись. І навчитись любити себе. Перестати нити і плакатись. Плач не дає свободи. Ніхто не обіцяв, що буде легко. Буде важко. Але все буде добре!

Дзвінка Торохтушко