Кого чекає самотній юнак у тернопільскій затонці?

Нещодавно добрих пів дня просиділа у «затонці». Перечитавши купу всього цікавого для себе, виходжу і починаю віддзвонюватись до тих, хто телефонував до мене під час мого перебування у бібліотеці. Напередодні ж телефон вимкнула, щоб ніхто не докучав. Не відразу помічаю юнака, який від самої «затонки» крокує слідом за мною. Тільки-но ховаю слухавку до кишені, він зрівнюється зі мною і запитує: «Шо ти там читала?». Відповідаю: «Та всяке-різне», водночас – уважно приглядаюсь до нього, думаючи, що не впізнаю когось із своїх давніх знайомих. Якусь мить хлопчина крокує мовчки. Потім знову запитує: «А як тебе звати?». Зрозумівши, що він мене «клеїть», чесно і чітко відповідаю, що давно вже заміжня, маю дітей, і знайомства на вулиці мені вже не цікаві. Він продовжує йти слідом, а потім ображено каже: «То чо обручку не носиш?», розвертається і …йде геть.
Дорогою додому намагалася зрозуміти, які ж емоції мене охоплюють: наче все добре, якщо ще такі молоді люди на мене оком кидаютьJ А, з другого боку, одне слово про заміжжя – і палкий прихильник, який, мабуть не одну годину зважувався підійти, дає задній хід.
Днями знову йду в бібліотеку – мій «прихильник» сидить і далі на тому ж місці, де й минулого разу (запам’ятати не важко, адже «затонка» – місце не вельми популярне серед молоді). Зиркав злісно на мене, бо ж продовжила водити його «в оману», не одягнувши обручку. Але слідом не пішов.
Яка мета мого послання? Хочу звернутися до самотніх дівчат, які зараз перебувають на етапі пошуку судженого. Можливо саме на вас очікує у читальному залі цей юнак? Погодьтеся, у час моди на віртуальне спілкування, знайомство у бібліотеці, яке могло б мати серйозне продовження, можна було б розцінити, як майже казкове.