Мохом заросла стежка додому

Ішов якось по Тернополю дід, дрімучий як світ. Сивий, сизий аж зелена борода. Важкими ногами стукав по бруківці і палицю тримав у руці. Здалека було видно, що дід мав велику силу, сильним був, духом сильний і рука тверда. Якби тою рукою дід вдарив когось поганого, то мабуть ніколи більше і ніхто б зла не робив)). Дід йшов так впевнено, що жменя молодих йому навіть не до порівняння. Я бачив його двічі. І кожного разу зупинявся, подивитися те все, побачити своїми очима як іде нашими вулицями людина, що топче світ як мінімум восьмий десяток років. Дід так моцно ступав ногами ніби танк проїхав повз мене, аж земля гупала від того. Відчуття описати важко, та що там важко – не реально. Не знаю, що вражало більше, байдужість до цього видовища порожнечі чи сам дід. Від нього пахло як від давнього підвалу, не добре і не погано, а якось по особливому. То нагадувало дух якоїсь старої майстерні, де купу років працював Майстер. Тільки вдумайся……«Майстер», яка то велика людина, що вміє руками з нічого робити дивовижні речі. Людина, яку зараз мало хто цінує, бо в світі де все продається і купується, навіть совість якої нема, майстер нервово курить дивлячись на паскудні китайські вироби. Я стояв як вкопаний, страшенно хотів підійти і щось запитати у діда, але ніяк невистачило фантазії та часу. Він так впевнено чемчекував, що я незчувся як його не стало на Гімназіальній. О які то люди…. В такі моменті мені стає гордісно за можливість бачити живу дрімучу історію і жаль, що нема як підійти і спитати щось. А потім я бачив як на Казимирівській площі дідусі грати шахи. Йоханий бабай, яке то видовище)). Вони ніби сидять у паралельному світі, який закінчується рівно за 3 з половиною сантиметри від них. Дивно то все бачити і багато думок виникає після того..як ті двори стають пустими.

Тарас Циклиняк