Правда про чергу у тернопільській поліклініці від Дзвінки Торохтушко

– Пане! Ви тут не стояли! Куди ви пхаєтесь? І де ваша дитина? Нема чого без дітей чергу займати!
Об’ємна жіночка позабальзаковського віку з позарозмірними цицьками вгорі і позалякуваними внуками між ногами кричить до дебелого хлопа біля дверей.
– Пані, – не розгублюється хлоп. – Відійдіть троха!
– А то шо? – ще більше напирає на нього жіночка.
– А то ви мене так притиснете, що дітей зовсім не буде.
– Нічого! – апелює та. – Прийде кум зробить тобі дітей.
– Пані,- озивається лисий чувак з лавки біля вікна.- Якщо у вас такі великі цицьки – то ще не значить, що і розум такий самий. Думайте, що кажете!
– О! – переключається жіночка. – А ви, прошу пана, шо – ксьондз? Ще мораль мені почитайте!
– Ні, пані! Я кум того фацета, шо ви його цицьками придушили.
В цей момент двері відчиняються і спрацьовує механіка броунівського руху – черга хаотично рухається.
Жіночка посувається назад, внуки хапаються за спідницю, народ хвилюється. З кабінету хтось передає поверх голів одну репетуючу дитину і забирає іншу. Двері зачиняються.
Черга знову хаотично перетасовується, жіночка рвучко запихає внуків назад між ноги.
– Маам! Тут страшно, – каже Світик. – Ми точно попали, куди треба?
– Ага, – кажу. – В серпентарій. Для неповносправних.
– Неповносправних ортопед без черги приймає, – каже хтось.
– Нікого без черги не пущу! – кричить жіночка з цицьками вгорі і внуками між ногами і дивиться на мене страшними очима павука-птахоїда.
– Психіатр теж, – кажу їй.
– Вийду – приб’ю! – відповідає жіночка.
Двері знову відчиняються. З кабінету виходить мама з дитиною років шести, тато ще з двома меншими на руках і одним на шиї, бабця з паличкою, чотирма сумками і чотирма светриками під пахвою, дідо з газетою “Тернопіль вечірній”, медсестра з купою карток і лікар із втомленими очима і запрілими окулярами.
– Ви куди? – кричить жіночка.
– Я на хвилинку, – каже лікар.
– Не вийде! Знаємо ми вашу хвилинку! Кава, перекур, медсестру помацати – година!
– Чого ви такі нервові? – питає лікар.
– А ви читали, що у вас на кабінеті написано? Ми – ваші пацієнти! Йдіть і приймайте нас!
Лікар сумно дивиться на табличку “Невропатолог”.
– Добре, – каже.- Але тоді я насцю вам за пазуху.
Жіночка сахається, лікар іде, в черзі знову помітна дифузія.
– Шо робиться? От шо робиться? Ви тут не стояли, прошу пані!
– Маам! Тут нудно! – ниє Світик.
Дістаю машинки. Він починає катати їх підвіконням. Двоє хлопчиків зацікавлено дивляться. Дістаю ще дві машинки і “Дюшески”. Діти знайомляться і граються.
– Нє, то не годен таке терпіти! То треба, шоб про то казали і писали! Де то так з народу знущатись?
– А нас шо: за людей мають?
– Та де? Ми – бидло.
– Маам! Ввімкни А-БА-БУ-ГА-ЛА-МА-ГУ на планшеті! Денис не чув ніколи…
Сиджу на лавці, вся така орієнтована на сіру маму-мишку в рожевій футболці і думаю. Про 26-й рік незалежності, підготовку до школи, права людини,невикопану картоплю, недописану статтю, Бадяку-Маняку, дітей і внуків, хлопців на передку і людську гідність в сраці.
– Маам! А як перемотати на “Роззяву”?
– Дай машинку! – підходить ще один карапуз.
– Не дам, – каже Світик.
– Чому?
– Ставай в чергу – відповідає інший хлопчик.
– Я в черзі не буду. Я крутий. Круті в чергах не стоять.
– А ти чого такий крутий? – питає Світик.
– Моя мама їздить на крутій тачці. Рендж-ровер, во!
– Ого! Тато купив?
– Нє. Дядя за мамою приїжджає.
– А моя мама в перукарні працює. Краще всіх стриже.
– Я крутіший! Моя продає квіти.
– А моя – морозиво.
Приходить лікар. Став і слухає хлопчиків.
– А твоя мама де працює, – питає в Світика.
– В інтернеті. Вона там багато пише.
– В Контактах?
– Ні. На Фейсбуці. Вона там змією працює.
Доктор зацікавлено дивиться на мене. Замислився. Народ стих і чекає. Народ – він любить шоу. Бо це ж їх іще в Римі придумали, щоб плебс заспокоїти. Давали хліб і видовища.
В нас, правда, тілько гречку дають і то перед виборами. Але видовища – наше всьо!
– Це точно ти? – питає лікар.- А дитьо твоє де?
– Та ось.
– Привіт, Зайко! Давай свою карточку – я тобі підпишу.
– А звідки ви знаєте, що я здоровий?
– А я читаю, що пише твоя мама. Ти вже в хірурга був?
– Це той лікар, що вимагає показати те, що той дядя в парку показує всім? Ну, котрий бігає там в плащі і без трусів?
– Здоровий, – посміхається лікар, бере картку і йде до кабінету.
– І шо ото таке твоя мама пише? – питає жіночка з великими цицьками і маленькими внуками.
– Казки, – каже Світик.
– Пхе… – розчаровано кривиться жіночка.
– Круто!.. – тягне хтось із хлопчиків.
– За якісь казки без черги? До чого ми дожились!
Виходить лікар.
– Дзвінко, напиши там, що колись у нас все буде добре.
NB. Док, пишу ось: Все буде добре! І це не казки!!!

Дзвінка Торохтушко

Коментарі вимкнені.