Про пружинку і нашу байдужість…

Коли я писала цей блог, була 1 година ночі. На вулиці панувала тиша, неприродня для моєї цілодобово активної вулиці. Навіть таксі не шаруділи шинами до асфальту.

І ось раптом цей сон прохідного двору, оточеного вуликами бетонних панельок та підпертого старими тополями, прорізає лункий ляск металу “бух-бух-ух-х”. Це хтось до нашого під’їзду зайшов. А двері у нас важкі, жилізові… Заходиш, відпускаєш їх і вони м’яко на повітряній пружинці зачиняються, цілуючись електричним магнітом з одвірками, видаючи негучний клацаючий звук “цок-цок-ок-к”.

Проте не цього разу… Цього разу все було гучно, і схоже не на поцілунки, а на ревниві ляпаси. І такий неприємний “не цей раз” тягнеться уже тиждень. Щоразу коли хтось входить-виходить, здригається увесь під’їзд.

Зламалася пружина. І тепер, коли відпускаєш двері, вони зачиняються з гуркотом, три рази гучно гепнувши залізом до заліза.

Тиждень гепають.

Мені на 5-му поверсі ці “любовні розбірки жиліза” чути досить добре. Не уявляю, як же тим, хто на 1-му, 2-му, 3-му…

Але я тримаюся.

Вперто не дзвоню в нашу сервісну ремонтну службу. Слухаю ці “ляпаси”, спостерігаю, думаю, на скільки ж людям байдуже. Стіни їхніх квартир ходять ходуном, підлога деренчить… Але ніхто, ніхто не дзвонить майстру… Чому?

Можливо теж, як і я, слухають, спостерігають, думають? Різниця тільки в тому, що я спостерігаю за їхнім життям, поведінкою, думаю про те, чому такі байдужі. А вони – спостерігають лише за тим, як їхнє ж життя проходить повз них. Можливо, й не думають зовсім.

П.с. на довго мене не стало, майстра таки викликала. Любовні розбірки дверей більше не турбують сон під’їзду, сходових маршів та мешканців… Живемо далі…

ЛюПка Вовк