Протоієрей Євген Заплетенюк започаткував акцію – «Мій лист родині Героя»

Слово «війна» більше не виглядає нам далеким від реалій сюжетом із старих чорно-білих кінофільмів. Це те, що отруює наші життя вже сьогодні, краде наші посмішки, не дає дихати на повні груди. Не може адекватна, нормальна людина жити з цим як раніше знаючи, що десь тут, уже зовсім близько, наші знайомі, або й зовсім незнайомі хлопці, йдуть на вірну смерть заради нас і наших дітей. Звісно, вони йдуть на передову щоб перемагати. Йдуть перемагати й таки перемагають найбільшу, найкраще оснащену та найбільш жорстоку армію світу! Ці, вчорашні підлітки, які ще зовсім не навчені жити, змушені тепер вчитися воювати – берегти нашу землю від окупанта. Але, на жаль, не завжди вони до нас повертаються…

Завдяки волонтерам та небайдужим активістам наша армія не залишається без підтримки. Люди збирають та відправляють на схід все, що потрібно для наших героїв. Від дорогих тепловізорів до взуття,  від бронежилетів до бутлів із чистою водою. Із кожним таким подарунком воїнам передаються наші найкращі почуття – любов, визнання, запевнення в тому, що їх цінують та вони не самотні там, у холодному сирому окопі. Діти пишуть солдатам листи, а ті з них, хто не може писати, бо зовсім маленький, – малює та робить із маминою допомогою щось для воїнів своїми руками. Але, іноді, дитячий лист не отримує адресата. Пачка цигарок так і залишається невідкритою, а відправлені речі так і залишаються на складі чекати свого часу та іншого власника. Так стається, коли воїн не повернувся з бою…

Смерть кожного бійця це величезна трагедія для України. Для всієї нашої нації, для кожного з нас персонально. І кров’ю обливається серце, коли отримуємо тривожні звістки: «– За добу загинуло троє, поранені восьмеро…». Нас болить за чужих людей. І ніхто, ніхто з нас навіть не може уявити, що відчувають мати, батько, дружина чи діти дізнавшись, що більше не побачать свого рідного вдома живим. Кілька тисяч українських сімей уже заплатили свою страшну ціну за наш із вами мир і спокій. Усі ми разом у вічному, невідплатному боргу перед родинами героїв. Звичайно, по них має тепер турбуватися держава, запропонувавши відповідні пільги та всіляке сприяння в їх потребах. Але не варто забувати про них і кожному з нас. Україна – це не українська влада, а всі ми.

Іноді, родина героя не потребує грошей – їм потрібна елементарна увага, вдячність та пам’ять про сина. Не раз стається так, що після помпезних поминальних захотів усі забувають про них до чергової офіційної події та нового, часто цілком формального, державного заходу. А буває й таке, що смерть сина в зоні АТО батькам потрібно ще довести. У такому випадку герой ще не герой, а його пам’ять ще потрібно всім доводити. Усім, окрім рідної мами…

Написати листа мамі героя –  це розділити з нею її біль та полегшити страждання.

Як священик, який помагає родинам загиблих на Майдані та в зоні АТО, я дуже добре розумію ціну кожного доброго слова для таких людей. Вони втратили найцінніше що мали, а тепер, залишися віч-на-віч з власною бідою. Звісно, я завжди намагаюся підібрати вдалі, як мені здається, найбільш доречні слова, для того, щоб висловити їм свою вдячність і повагу. Але, як досить твереза людина я цілком щиро визнаю, що роблю це зовсім не ідеально. Все ж, я  добре знаю, що багато з вас можуть і готові зробити це краще мене. Саме тому, мені прийшла думка започаткувати нову акцію – «Мій лист родині Героя». Сподіваюся, недаремно.

Коли ми починали опікуватися родинами героїв, їх було в нашому списку трохи більше двох десятків з однієї  нашої Тернопільської області. Нині цей список зріс до шістдесяти, та, очевидно, й на жаль, буде збільшуватися далі до повної перемоги української армії над кремлівським чоботом. За кожним пунктом із цього кривавого списку, за кожним конкретним іменем  – страшне горе цілком конкретних людей, яке нічим не можна витерти чи загладити.Я пропоную та заохочую вас написати листа до тих сімей. Це можуть бути, як зовсім коротенькі кілька речень, так і повноцінний лист з подякою та словами підтримки від вас. Незабаром відбудеться наша чергова зустріч із цими родинами, де я зміг би передати представникам кожної сім’ї окремий лист від вас. Ми боржники тих людей. А тому наша увага та тепло – це найменше, що ми можемо для них тепер зробити.

Найбільше, що робить нас людьми – це співчуття. Здатність співпереживати, відчувати те, що відчувають інші люди поруч нас. Я обов’язково розповідатиму вам історії героїв, які не повернулися додому живими. Ці історії направду героїчні, повні не лише трагізму, але й дивної святості та сповідництва. Що особливо вражає в нашому, цілком безбожному та позбавленому моральних орієнтирів, XXІ-му столітті.

Запрошую вас уже сьогодні написати свого листа в родину героя, який не повернувся з війни – війни за нашу незалежність та спокій у домівках. Просто напишіть та скиньте мені його на електронну скриньку fryevhen@gmail.com, а далі я його роздрукую та передам адресату. Чергова зустріч з родинами буде на початку липня, але в мене  є всі необхідні координати для того, щоб робити це постійно. Не обійдемо своєю увагою жодної родини героя.

На жаль, герої таки помирають. Але не від куль ворога, а через нашу коротку пам’ять та байдужість. Війна не закінчиться, поки не змінить нас зсередини.