Що найбільше хвилює волонтерку Лілію Мусіхіну

Гостро відчуваю, як ненавиджу війну з кожним днем все більше і більше. Щодня хтось гине. Щодня я встаю і лягаю сама, а вранці поспішаю туди, де можу хоч на долю секунди наблизити Перемогу.
Вибираючи дитині варіант відпочинку, надаю перевагу тому, де навчать виживати. Колись я мріяла про хорошу роботу і дім. Маленький такий закуточок, але свій. Щоб писати, мріяти, любити. Ростити дитину.
Тепер – я не мрію вже більше. Я – просто автомат, що повинен працювати і змушувати працювати інших. У серці щось відмерло. Коли питають мене, як я витримую все це, що щодня валиться на мене. Я мовчу.
Що я можу сказати? Про атрофію почуттів? А може тільки так все це й можна пережити?..
Єдине, що мене хвилює – чому я не там?..
Якщо наш волонтерський корпус таки “загнеться”, я піду туди. До своїх.
Коли перестаєш бути корисним тут – іди туди, де зможеш приносити користь.
А поки що я печу медяники, сушу чаї, вишиваю… Заробляю де можу і як можу. Купую разом із Ромком машини (вже близько 30 шт.), які він жене на фронт.
Знаєте, якби я дозволяла б собі від самого початку плакати, було б, може, інакше.

Лілія Мусіхіна