“Божевільні” роботи тернопільського дизайнера Юрія Фучила. Фото
Коли побачила картинку Юрія Фучила, де напис на пакеті «Босс» ненав’язливо трансформувався у «Босх», зрозуміла, що його тре фоловити. Далі були не менш цікаві роботи з картою України та цеглинками замість Криму, візерунками светриків «Бойз», сакральними серцю кожного тернопільця церквами, секондами та аптеками. Одним словом нині розмовляю із дизайнером Юрієм Фучилою про його роботи, співпрацю з «Кроком» і розпитую про глобальне та локальне.
УСЕ МОЖНА «СПИХНУТИ» НА ПОСТМОДЕРНІЗМ
— Як ти називаєш свої роботи і чи можна їх віднести до певного жанру?
— Я це називаю просто картинками. Насправді їх не так вже й багато, це своєрідне хобі. Вільного часу в мене мало, але коли втомлююся від нудної верстки та хочеться трохи розвеселити друзів у Фейсбуці — для мене вони якраз те, що треба. Чесно кажучи, ніколи не намагався це якось класифікувати. Та й не вважаю, що це так важливо, адже в наш час усе можна «спихнути» на постмодернізм:) Трохи іронії чи сарказму, трохи нігілізму, трохи трешу — і виходить те, що виходить.
— З чого все почалося? І яка мета цих робіт?
— Яка робота була першою, вже й не пам’ятаю. Починалось все з того, коли в 2009-му влаштувався верстальником у редакцію одного цікавого журналу у Тернополі. Це було вузькоспеціалізоване видання, яке орієнтувалось на м’ясну промисловість.
Окрім верстки матеріалів, робив рекламні блоки різноманітних нішевих приладів, приміром, апаратів із обробки, зберігання м’яса, виготовлення ковбас і т. п. Це дуже закритий і консервативний ринок, де рекламодавець хоче, щоби все було яскраво та впадало у вічі. Ясно, що тут далеко не розженешся, і треба було робити банальні речі. Але одного разу я зрозумів, що було б прикольно, якби паралельно можна було б робити якусь прикольну рекламу, яка тішила хоча б мене і редакцію. Тоді я це робив у неробочий час суто для практики. Так з’явились такі рекламні принти, як ковбаски у вигляді олімпійських кілець, фарширована м’ясом лампочка чи фарш-торт зі свічками. Бувало, наважувались показати клієнту такі «божевільні» роботи, відтак з’явилась робота, де на обкладинці журналу зображений космонавт, котрий стоїть на Місяці, а замість спускового модуля — кутер (це такий апарат, який рубає м’ясо на фарш). Таких робіт в мене назбиралась ціла купа. А згодом це перейшло в такі оті картинки у Фейсбуці.
А мета… ну, якщо грубо сказати, то скоріше це для приколу. Хоча впевнений, що першопричина будь-якої творчості — це така своєрідна реакція організму на подразнення навколишнього середовища, і, в свою чергу, ця реакція вже у вигляді результату творчості сама подразнює навколишнє середовище. Якщо чесно, то я намагаюсь не забивати собі голову всілякою метафізикою 🙂
ВИСТРІЛЮЄ ЗНЕНАЦЬКА
— Розкажи про співпрацю з «Кроком» в оформленні обкладинок.
— З «Кроком» я співпрацюю десь із 2010 року. Одного разу мені подзвонив Юра Завадський (з яким був знайомий ще до того) і сказав щось типу «Я чув, що ти верстаєш, так? Нам тут невеличку поетичну книжку треба зробити». Я погодився, і пішло-поїхало. Були книжки, в яких я оформлював і обкладинку, і робив верстку; а ще були серії «Піксель» і Серія перекладної поезії, дизайн яких розробляв Ілля Стронґовський. Він оформлював обкладинки, а я верстав внутрішню частину.
Працювати із Завадським — саме задоволення. Найчастіша відповідь на моє питання: «А що має бути на обкладинці?» це: «Що хочеш!». Звичайно, потім, коли є два-три варіанти обкладинки, ми обговорюємо, що погане, що краще і як це покращити, але до пропозицій типу «погратися зі шрифтами» чи «зробити цей чорний колір ще чорнішим» не доходило. Взагалі, я помітив: чим освіченіша людина, тим легше і приємніше з нею працювати. Тому із Завадським у мене проблем ніколи не було і немає.
— Коли працюєш з комерційними роботами, як далеко дозволяєш собі зайти в іронії?
— У більшості робіт тримаю іронію на прив’язі. Не скажу, що вона є визначальним фактором, але є випадки, де у серйозних роботах вона вилазить. Із останнього — це обкладинка книжки про литовських партизанів «Браття лісовії», де зображена граната у вигляді соснової шишки. Але, як правило, вповні іронія виходить у картинки на Фейсбуці.
— Як в тебе відбувається відбір об’єктів для «переробки». І чи близька тобі іронія як метод?
— Спочатку народжується ідея. Зазвичай вона виникає спонтанно і нараз. За декілька секунд її частинки перемішуються, шукаючи найбільш вдалу форму, а потім уже мої руки тягнуться до Фотошопу чи Ілюстратора. Ніколи такого не буває, що я подумав собі: «А давай зараз щось прикольне зроблю», сідаю — і через півгодини все готово. Ні, такого не буває. Воно вистрілює зненацька.
Більше часу займає пошук картинок для «переробки» та їх фотошоплення. Часом ідея так і залишається ідеєю через брак вміння зробити те, що задумав, або через відсутність сировинного матеріалу.
«РОБОТИ ДЛЯ ТИХ, ХТО НА МОЇЙ СТОРОНІ»
— У тебе є, так би мовити, і соціальні роботи. Як думаєш, коли уявити, що ці картинки розвісили на біг-борди, вони би спонукали когось про щось задуматися?
— Я вважаю, що намагатися перетягнути когось на свою правильну сторону, використовуючи насмішку, навіть дуже тонку, — це не зовсім вірно. Для цього треба більш раціональні, прагматичні і наполегливі методи. Тому мої роботи призначені для тих, хто і так уже на моїй стороні або десь посередині. Вони показують людині, що вона не одна така, і не треба боятись того, що думаєш.
— Я це так плавно підводжу, як ти картинкою на балконі ятриш душі тих, хто звик до білого пластику) То розкажи, в чому мета увічнення картинки з Пінкфлойдівського альбому.
— По-перше, для мене Пінк Флойд — інтимна річ. Коли в 11-му класі я вперше почув пісню Time з альбому Dark Side of the Moon (обкладинка якого тепер на моєму балконі), я подумав: «Блін, яку ж фігню я слухав до того?!». Це повністю перевернуло моє ставлення до музики і загалом до мистецтва. Я впевнений, що Пінк Флойд — найкраще, що сталося з музикою у другій половині ХХ ст.
Ідея з балконом виникла під час його ремонту. Мій брат, який робив мені ремонт, сказав: «Можна було б і щось намалювати, якщо вже так гарно зашпаклювали піноблоки». Я зразу почав прокручувати в голові те, чому би пасувало там бути, щось нескладне і некрикливе. На думку зразу спала пінкфлойдівська призма. До речі, її малював брат, а я тільки розмітив макет.
Що ж до мети, то це намагання розширити свою зону комфорту за межі дверей, огородити себе тими речами, які любиш, поділиться ними з іншими.
Знайомі, котрі в курсі теми, кажуть що це справляє певний педагогічний ефект — підлітки цікавляться «незрозумілою картинкою» на балконі і так відкривають нову для себе музику.
Запитувала Анна Золотнюк
Фото надані Юрієм Фучилою
Коментарі вимкнені.