Принадливий Тернопіль. Територія втечі  

Це — особлива частина міста. І насамперед тому, що мало схожа на місто.

Територія садівничого товариства «Ювілейне» — це шмат  іншого життя — спокійного та розміреного, далекого від метушливості та заповненого зеленню (навіть у зимку), котрий вцілів між «Сонячним» та «Аляскою». Це місце формують одноповерхові будиночки та городики.

За настроєм – це своєрідний Бермудський трикутник, де варто загубитися на кілька годин. Зрештою, час тут своєрідний, тому хвилини непевно згортаються в години, і точно не знаєш, скільки часу провів, звертаючи тою чи іншою вулицею, доріжкою, чи простуючи несходженим снігом. Тим більше, що взимку тут майже ні душі, хіба птахи, кілька псів та ще двоє-троє людей.

Дивно, але тут майже нема будинків, вищих за два поверхи, тут нема нічого помпезного – того, що виростає на таких територіях. Збудоване тут має скоріше беззахисний вигляд – символічні паркани, хай навіть часом із колючого дроту.

Тут хочеться заглядати у вікна (ті, що не забиті на зиму) — деякі закриті пасторальними фіранками, на підвіконнях дбайливо розкладені уламки домашнього затишку — різноманітні фарфорові скульптурки. Десь на снігові залишений килим, десь старий стіл, десь автомобільні крісла — все якесь клаптикове, та трохи несправжнє.

Ота непевність в усьому набирає обертів, коли підходиш до краю території, обнесеної ветхим і скоріше символічним парканом, — поруч моноліти багатоповерхівок. І тут постає, як на мене, ключове значення дачної території – втеча до малого, до землі та приватності. Бо ж кожен будинок – мрія про клапоть свого, своєї землі та території. Про щось таке, де можна наглядно бачити плоди своїх творінь, де можна, піддаючись інстинктам, будувати свою хатку.

Анна Золотнюк.