Тернопіль спить…

Здається, моя країна заснула. Спить моє місто… Всі змирились із тим, що війна – вона десь там, далеко, а для того, щоб вона не прийшла в наші міста, в наші будинки, достатньо лише щодня приносити оту саму сакральну жертву про яку монотонним голосом сповіщає по телевізору дядя у піксеольному камуфляжі: “3 загиблих, 5 поранених”, “2 загиблих, 4 поранених”…
Ми спокійно віддаємо жертву зловісному богу війни, сподіваючись таким чином купити собі спокій. Такі собі людські жертвопринесення. За спокій. За мир. За спокійний сон. А краще про це взагалі не думати. Розмови про війну якось не сприяють хорошому перетвравлюванню їжі після ситого обіду.
А ще дуже мене дивують люди, котрі говорять, що втомились від війни, причому, чую це від людей, які не знають, як тримати в руках автомат чи що таке завантажити власноруч кілька тонн на фронт. Від чого втомились? Питаю ще раз: від чого? Від новин? Від того, що бійці псують вам краєвид своїми обвітреними обличчями і витертими до білого камуфляжами?.. Вам погано пахнуть їхні брудні берці? Ну, вибачте.
В мене теж часто опускаються руки. Часто я ставлю собі питання: “Ну чому я? Ну скільки можна????” Скільки можна терпіти зневагу, бруд, ненависть, ваш сміх мені в спину… Але знаю одне: якщо завтра у моєї дитини не буде України, винна буду я. Персонально. Бо я десь недопрацювала, щось не зробила, десь змовчала на зло.
Ми мусимо розуміти, що Перемога складається з маленьких перемог у наших щоденних боях. Ми переможемо, коли засинаючи, кожен на питання: “Ти сьогодні зробив для перемоги все, що міг?” відповість ствердно.
Словом, не розкисати. Війна, зараза, на довго.
Лілія Мусіхіна